Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Хронологічно період існування степового енеолітичного населення визначається завдяки знахідкам імпортів речей, що були у вжитку сусідів — трипільського населення, періоди розвитку якого досить добре визначені як за відносною хронологічною шкалою, так і за допомогою радіокарбонного методу. Ці речі внаслідок контактів різних груп степовиків з трипільцями використовувалися в побуті, потрапляли в поховання як супроводжуючий інвентар. Відповідні впливи мали і степовики на побут трипільців, що особливо добре простежується по знахідках посуду на трипільських поселеннях, зробленого під впливом степових традицій[173].

Загалом, енеолітичний період в історії степового населення України можна визначити проміжком часу між кінцем першої половини IV — серединою III тис. до н. е. Його початок був ознаменований, як відмічалося, складним процесом розмежування населення маріупольської спільноти на широких просторах від Дніпра до Волги, що призвело до формування різних локальних етнокультурних угруповань, основою життя яких було скотарство. Степовий ландшафт починає доповнюватися досі небаченими спорудами — курганами, які згодом стають його органічною частиною. Протягом згаданого тисячоліття на степових просторах відбувалися складні процеси появи та розвитку людських спільностей, історична доля яких складалася по-різному. Зміст багатьох сторін життя степовиків залишається ще поза нашими можливостями. До того ж нерівномірність розвитку племен значно ускладнює розкриття загальної історичної картини.

Центральне місце в історії енеолітичного населення степової та лісостепової зони України займають племена, які розглядаються Д. Я. Телегіним у межах середньостогівської культури[174]. Але матеріали, здобуті археологами за останні десятиліття, потребують суттєвого перегляду характеристики цього культурного явища, що звичайно впливає на відтворення загальної історичної картини. Стало ясно, що термін “середньостогівська культура” набув досить загального характеру, оскільки об’єднує ряд самостійних культурних явищ, хронологічне та територіальне співвідношення яких потребує уточнення. Слушним видається підхід В. М. Даниленка, який не використовував у своїх роботах поняття “середньостогівська культура”, а розглядав розвиток енеолітичного населення в межах окремих періодів та фаз, які характеризувалися складними етнокультурними процесами й привели до формування ямної культури. Тому ця лінія розвитку ще визначається як “ямна”. Серед цих періодів та фаз виділяються такі, котрі, за термінологією Д. Я. Телегіна, складають середньостогівську культуру. Це середньостогівський період, у межах якого виділені бережнівська, скелянська, стогівська та дереївська фази. Використовуючи ці розробки, на нашу думку, зараз можна на базі типологічного, хронологічного та територіального розмежування пам’яток виділити чотири культурні групи, або ж культури, що відповідають окремим етнічним угрупованням первісних скотарів: скелянську, стогівську, квітянську та дереївську. Разом вони становлять “середньостогівську спільність” у межах Дніпро-Донського межиріччя. Крім того, до цієї лінії розвитку належить ще одна група пам’яток доби енеоліту, відома під назвою “реіАнська культура”. Поряд із ямною лінією розвитку існувала паралельно інша, що отримала назву особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового енеоліту. Яскравим уособленням цього напрямку можна вважати пам’ятки нижньомихайлівського типу, або ж нижньомихайлівську культуру, а пізніше — кемі-обинську. Очевидно, з цією лінією розвитку можна пов’язувати і явище, яке ми пропонуємо називати животилівсько-вовчанською культурною групою, що хронологічно займала місце між нижньомихайлівськими та кемі-обинськими пам’ятками.