Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Єдиною втіхою Артема лишалися листи від Ліди. Тепер Діана була звільнена від обов’язків листоноші. Усе налагодив Роніс. Невільники майже щоночі приставляли юнакові маленькі аркушики паперу з записної книжки Івана Семеновича, густо списані дрібним поквапливим почерком дівчини. Артем читав їх і перечитував по кілька разів, намагаючись уявити собі думки й почуття Ліди.
Він схиляв голову, попускав поводи коневі, що спроквола пробирався між деревами вслід за кіньми Варкана і його товаришів. І тоді Артем мов насправді бачив на власні очі:
…важко хитаючись, посувається і рипить віз, колеса його перекочуються через рівчаки і ями. Цей великий безмежний степ не мав шляхів, їх прокладають лише колеса попередніх возів. І тільки праворуч, на півночі, видніється жовто-рожевувата смуга нескінченного лісу, який підіймається до урвищ. Ось віз їде по рівному, тут уже немає ні вибоїн, ні рівчаків, не чути нічого, крім безнастанного гучного рипіння, яке лунає ззаду, спереду, з боків.
…Ліда сидить у своєму возі, вона виглядає з нього, вона невідривно дивиться на далеку смугу лісу. Вона знає, вона певна: там думаючи про неї десь їдуть поруч з жалобною процесією і Артем, і Дмитро Борисович, і Варкан, і товариші, — друзі! Ліда дивиться на ліс, зітхає, бідна дівчина! І знову дивиться з надією і палким бажанням помітити щось серед далеких дивних жовто-рожевих дерев… Та лишаються Дерева нерухомі, нічого не можна помітити… жоден вершник не виїжджає з того лісу, мовби І нема там Артема та його друзів! Тоді Ліда знову схиляється і швидко-швидко пише… це той самий лист, що Артем тримає в руках…
“Любий, любий, Артемчику!
Ти просиш мене не хвилюватися, бути спокійною і врівноваженою… Ах, про це я й сама пам’ятаю, знаю, що так треба! Але як тоскно ждати! Ждати ранком, вдень, увечері і вночі тільки ждати, і весь час без наслідків!.. Єдина моя втіха — писати тобі листи. Я так і роблю, доки вистачить записної книжки Івана Семеновича, яку він дав мені. Ти просиш, щоб я докладно описала тобі все, що сталося з часу нашого виїзду. Гаразд, зараз я опишу тобі все.
З самого початку наш віз опинився в середній частині процесії, там, де їде почет Гартака, недалеко від жалобної колісниці з тілом Сколота. Я бачила все. Це дуже велика споруда, ця колісниця з повстяним балдахіном, пофарбованим у червоний колір. Десятеро білих коней запряжено в ту колісницю. А вздовж їхніх спин і боків проведені теж червоні смуги. На таких самих білих конях їдуть і віщуни, що супроводять тіло Сколота…”
Артем знову примружив очі. Так, цей виїзд він бачив і сам. То було дуже урочисте видовище.
Величезна колісниця з тілом Сколота. Помічники головного віщуна із священними зображеннями орлів, пантер й оленів. Найзнатніші старшини очолюють процесію. А біля погребальної колісниці і за нею — скіфи із слідами траурних обрядових ран, що їх вони собі заподіяли. У них відрізана частина вуха — і застиглі струмки крові смугами вкривають щоку й одяг. У них надрізані руки, пошкрябані лоби й носи, ліві руки простромлені гострими стрілами — і у всіх пострижене в коло волосся… Простодушні скіфи щиро сумують: помер великий вождь Сколот — і на його честь вони вкрили себе обрядовими ранами, намагаючись цим висловити свій сум. Разом з жерцями вони співають тоскну журливу пісню — чи, може, то не пісня, а якась молитва грізним богам?.. Ніхто з простих скіфів не знає, що трапилося насправді, не розуміє, що їхнього вождя злочинно отруїв Дорбатай. І цей злочинець важно возсідає на своєму возі й вдає, що урочисто молиться богам: старий Дорбатай робить усе за священними звичаями…
Повільно йшли білі коні, важко котилася величезна колісниця з тілом Сколота. А за нею їхав ще великий віз. На ньому сиділа стара дружина Сколота. Вона сиділа нерухомо, закривши скорбне сухе обличчя жовтими руками. І два такі ж старі віщуни вартували біля неї на возі, охороняючи вдову вождя, яка мусила супроводити його в могилу…
А під повстяним балдахіном на великій червоній колісниці лежало мертве тіло Сколота в розкішному одязі, в золотому шоломі, з широкими золотими браслетами на складених на грудях руках. Біля старого вождя лежав його короткий меч-акінак з золотим держаком. Закриті очі справляли враження, що Сколот спить: з обличчя його збігла напруженість останніх хвилин, зник вираз страждання, який був на ньому, коли старий вождь умирав, підступно отруєний Дорбатаєм. Тепер обличчя було зовсім спокійне. І коли б не блискучий шар воску, що вкривав обличчя й руки, можна було б подумати, що Сколот не вмер, що він просто відпочиває на колісниці або міцно спить…