Україна — не Росія

Апарату в Україні довелося починати коренізацію з себе. Але оскільки питома вага українців у ньому в 1923 році не перевищувала 35%, почався тихий саботаж постанови. Що уявляв із себе типовий радянський чиновник в Україні 20-х років? У переважній більшості випадків це був уродженець України, що прожив у ній усе життя, але залишився далеким від її мови і її народу. Така людина не відчувала ніякого дискомфорту від того, що не могла спілкуватися з відвідувачем-українцем на його мові. Та й самі відвідувачі, люди, як правило, не занадто упевнені в собі, рідко піддавали сумніву таке становище. А хтось і боявся, що «пришиють петлюрівщину» — час був лихий. І постійно лунали докази, добре знайомі нам сьогодні: люди, мовляв, до цього звикли, навіщо це штучне ламання, так вже історично склалося і так далі. «Склалося» — дієслово безособове. Така фраза містить у собі приховане твердження, що усе склалося саме, ніхто «історично» не складав. Члени партії, яка у теорії захищала інтереси народу, не відчували своєї провини перед народом.

Усе змінив, як не дивно, московський «варяг», хоч і уродженець містечка Кабани на Київщині, Лазар Каганович, що став генеральним секретарем ЦК КП(б) України навесні 1925 року.[74] Каганович не знав української мови, але в ударному порядку вивчив її, чим подав приклад всьому апарату. Він організував масовий прийом українців до партії і більш ніж у півтора рази підвищив частку українців серед радянських службовців. Уже незабаром значна частина книг, журналів і газет у республіці видавалася українською мовою. Повіривши комуністам, в Україну повернулися з еміграції відомі вчені (серед них Степан Рудницький — щоб згинути у 30-і роки на Соловках; що стосується М. С. Грушевського, він повернувся раніше, у 1924 році), діячі культури і мистецтва, письменники. Українська мова впроваджувалася в школи командного складу і деякі червоноармійські частини. Уже за станом на 1927 рік на українську перейшла велика частина технікумів і понад чверть інститутів України, і це був тільки початок. У 1930 році кількість шкільних закладів з викладанням українською мовою складала 85%.

Багато в чому вся українізація носила ознаки партійної кампанії, але обмежитися таким висновком було б неправильно.[75] Особлива заслуга в тому, що офіційний курс московського ЦК на коренізацію пощастило максимально використати в інтересах українського культурного відродження, належить українським «націонал-комуністам» на чолі з Миколою Скрипником, визначним учасником Жовтневої революції. Але Скрипник зміг зробити так багато лише тому, що користався підтримкою Кагановича, а Каганович вірою і правдою служив Сталіну, а Сталін у той час боровся за владу і потребував підтримки такої сили, як партійно-радянське чиновництво України.[76]