Olya_#1

«Mr. Bubbles» Мануели (так її E-9 Osprey з її ж легкої руки обзивала половина екіпажу «Руанди») стояв на вантажній платформі, повністю готовий до зльоту. Пузань полискував сніжно-білими, обтягнутими еластичною шкіркою корозійної пасти боками, а його коротенькі загнуті крильця заледве не репались од напханого туди озброєння. Мануела оббігла човник, і той одразу повернув до неї чорну тупоносу морду, коротко замигтів проблисковими маячками на кінчиках загнутих крилят…

— Маємо роботу! — весело окликнула вона човник і плеснула кігтястою рукавичкою костюма по його тупоносій морді.

Коло лазу в десантний відсік, розслаблено обіпершись спиною об загнутий край крила, склавши руки на грудях та схрестивши ноги, стояв той-таки Кайл Доусон. Лейтенант-десантник був у такому ж, як і у Олі з Мануелою, бронескафандрі, — прожилки на його зовнішній мускулатурі мляво проблискували перламутровим.

І, як виявилось, це був той самий хлопчина, що цього ж дня поздоровкався з Олею в казармах десантників, уживши щодо неї оте напівжартівливе армійське «док». Насправді Оля вже кілька разів перетиналась із ним на кораблі, і всякий раз він із нею так само привітно і дещо поблажливо вітався, але знайомими вони не були.

Оля окинула поглядом хлопчину, і він дійсно видався їй цілком собі красивим. Він усміхався якоюсь особливо невимушеною посмішкою, риси обличчя мав витончені, чимось навіть невловимо «дівчачі», не коротке й не довге пшеничне волосся було мило розтріпаним, примружений погляд сіро-зелених очей світився легкою лукавинкою…

Одначе до отих розхвалювань Мануели всі ці подробиці якось не відклались у Олиній голові — вона просто не помічала хлопчину і, відповідно, не запам’ятала.

— Док… — кивнув їм хлопчина і, відштовхнувшись від загнутої кінцівки крила, жартівливо віддав Олі честь, приклавши два пальці до скроні — точно як вона йому вранці.

Оля легенько відштовхнулась від землі і злетіла до нього на крило Ембраера — граві-наколінники компенсували штучне тяжіння, і вона м’яко приземлилась підошвами на м’яку «грибкову» обшивку, не відчувши навіть найменшого поштовху…

— Лейтенант Кайл Доусон, — десантник простягнув Олі п’ятірню в кігтястій рукавичці. — Я і мої бешкетниці у вашому розпорядженні, міс Рушді.

— Ольга, — легко всміхнувшись, кивнула Оля і потисла його руку.

— Кайл, — повторив той усміх десантник.

— Всі на борт! — бадьоро верескнула внизу Мануела і полізла в кабіну.

— Ходімте, — зітхнув Кайл. — Познайомлю вас із командою.

Оля прослідувала за ним у десантний відсік, і люк заліпився за її спиною.

У тісненькому, залитому матовим сяйвом відсіку сиділи в кріслах-капсулах четверо дівчат — вони тут же скинули з себе широкі захисні ремінці, скочили з місць, виструнчились…

— Сержант Єва Мартінес — гроза всіх терористів, піратів, контрабандистів та решти нікчемних вилупків!.. — весело протараторив Кайл. — Мій перший заступник та духівник.

Він вказав на одну з дівчат, і та всміхнулась, напрочуд мило почервонівши.