Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття

Кожен — капіталіст

Хоча особисто я вважаю, що та чи та форма гарантованого доходу була би, напевно, найкращим варіантом розв’язання загальної проблеми, створеної поширенням технології автоматизації, існують, безперечно, й інші цілком реалістичні й життєздатні ідеї. Одна з найпоширеніших пропозицій полягає в тому, що слід зосередитися на багатстві, а не на доході. В майбутньому світі, де майже весь дохід припаде на капітал, а людсь­ка праця майже нічого не буде варта, чому б не зробити так, щоб кожен мав достатньо капіталу, щоб почуватися економічно захищеним?

Більша частина цих пропозицій містить такі методи, як у той чи інший спосіб збільшити кількість і вартість акцій підприємства, якими володіє його працівник, або просто надати кожному вагоміше право голосу в фонді спільного користування. У своїй статті, опублікованій у виданні The Atlantic, економіст Ной Сміт висуває пропозицію, що уряду слід надати кожному громадянину, коли йому виповниться вісімнадцять років, «фонд капіталу» шляхом купівлі «диверсифікованого портфелю цінних паперів». Похапливі рішення на кшталт «зняти гроші з рахунка й негайно їх пропити» можна буде «унеможливити шляхом ненав’язливих патерналістських запобіжників на кшталт тимчасового блокування рахунків або розміщення капіталу в цінних паперах, які буде важко реалізувати» [18].

У цьому випадку проблема полягає в тому, що «легкий» патерналізм може виявитися недостатнім. Уявіть майбутнє, де ваша здатність до економічного виживання майже повністю визначається тим, чим ви володієте, бо ваша праця не варта нічого або майже нічого. В тому світі ви більше не почуєте історій про те, як хтось втратив усе, а потім знову досягнув вершин завдяки своїй наполегливості, винахідливості та важкій праці. Якщо ви зробите хибну інвестицію або вашими грошима заволодіє якийсь шахрай типу Берні Меддоффа, то така помилка майже неминуче стане невиправною. Якщо індивідам остаточно передати контроль над їхніми капіталами, то дехто з нещасливців неминуче потрапить саме в таку халепу. Що нам тоді слід робити з такими індивідами чи цілими родинами? Вони також будуть «надто великі» й «надто важливі, щоб дозволити їм збанкрутувати»? Якщо так, то тут виникне чітка проблема моральної відповідальності: деякі люди можуть побачити в надмірному ризику та авантюризмі мало позитиву. Якщо ж ні, то серед нас житимуть люди, становище яких буде дійсно нестерпним і які не матимуть майже жодної надії на те, що з нього бодай колись можна вибратися.