Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Ми поїхали в Оденталь «цеппеліном» Попова, кожен у своїй формі, з орденами, з пістолетами, — нам нічого було приховувати.
Кірха була, як кірха: темна, шпичаста, калатав над нею досить пісний дзвін, негусто йшли святково зодягнені люди, переважно жінки, бо чоловіків або ж убито на війні або позамикано до таборів військових злочинців. Брати шлюб у такий час? Де тут візьмеш бодай скверненького жениха? А от же знайшла наша співвітчизниця, забувши про все на світі, а найперше — про славного сталінського вченого академіка Лисенка! Я сидів у машині й збовтував у собі справедливе патріотичне обурення, як гіркі ліки перед вживанням. Ах, лахудра, ах, сяка й така, з жиру телесується, закортіло їй німецької любові, родинних вілл і ще там якоїсь бенері, а я віддувайся! Чому це я, бойовий офіцер, у якого повні груди орденів, повинен віддуватися то за Бернарда Шоу, то за дружину академіка Лисенка, яка знати нікого не хоче? Вже коли й тримати когось за колючим дротом, то саме отаких клятих жінок, і не просто для профілактики, а постійно. Перманентно, як казали наші теоретики світової революції.
Попов торкнувся моєї руки, муркнув здивовано: «Оце? Не може бути!»
Повз нас проскочив новенький «джип», став, як вритий, за десяток метрів поперед «цеппеліна», з машини зістрибнуло двоє хвацьких англійських лейтенантів, один з них подав руку молодій пишній жінці, звів її з заднього сидіння, обережно взяв під лікоть, інший лейтенант негайно прилаштувався з другого боку і теж заволодів ліктем молодої жінки.
Ми з Поповим сиділи, як вражені громом. Наречена? Висока, пишна, білява, молода — кого цим здивуєш в Європі, повній жіноцтва? Але ж у білій сукні, на голові прозора фата, в правій руці букетик якихось штучних квітів — наречена, чорти його бери! Але де ж жених? Адже ці браві британські лейтенанти, з усього видати, тільки старші дружки, — чи бояри, чи як воно тут зветься в цих Європах? — самого ж жениха не видно. Може, він вже в кірсі, там жде свою найдорожчу? Все може бути. Але як могло статися, що цим дивним шлюбом опікується англійське командування?
— Попов, — прошепотів я, — ти що-небудь розумієш?
— Нічого не розумію.
— Що будемо робити?
— Треба брати їх, поки не опинилися в церкві!
Треба, то й треба. Дружно й точно клацнули ми дверцятами «цеппеліна», майже урочисто промарширували слідом за британцями, які повільно вели наречену до кірхи, легенько, але з достатньою твердістю відтрутили лейтенантиків, перехопивши теплі жіночі лікті свої загрубілі долоні, зробили «На месте кру-уго-м!» і повели молоду жінку тепер уже не до вінчання, а до нашого сірого металевого ковчега на колесах, щоб везти до Бергіш-Гладбаха, до Козуріна, зрештою — до академіка Лисенка.
Все відбулося швидко, мовчки і так несподівано, що жінка спам’яталася лише тоді, коли ми делікатно запхнули її на заднє сидіння «цеппеліна». Вона васістдастнула, тобто зойкнула традиційне німецьке «Вас іст даст?», але я вже втулився поряд з нею, Попов ухопився за кермо і рвонув тяжку машину з місця, — який тут вас іст дас?
Лейтенантики отетеріло стежили за нашим від’їздом, але ні гнатися за нами, ні навіть зворухнутися з місця не спромоглися. Військову частину операції ми з Поповим здійснили практично бездоганно. Тепер наставала набагато тяжча частина — дипломатична.
Наречена билася об двері, мовчки, вперто, затято билася всім тілом, хотіла вирватися на волю, визволитися будь-що. Пташка в залізній клітці? Але занадто тілиста як для нещасної пташки. Мені треба було б спробувати якось утихомирити жінку, вмовляти її, пояснити, що ми дбаємо тільки про її інтереси (інтереси соціалістичної вітчизни малися на увазі самі собою), але я навіть не знав, як звертатися до нашої полонянки. «Товаришка Лисенко?» Смішно. «Маріє»? Занадто фамільярно. «Громадянко»? Це вже зовсім по-міліцейськи. «Слухай-но, ти»? Грубо і недостойно, надто зважаючи, що це за жінка.
Тому я мовчки борюкався з жінкою, сподіваючись, що моя сила переважить і що жінка втихомириться, та запаси дикої люті в ній виявилися просто невичерпні, вона телесувалася дедалі дужче, аж поки Попов, який спиною відчував усе, що діється позад нього, не втратив терпцю і, вихопивши з кобури чорного «парабеллума», через плече тицьнув зброю в обличчя «мадам Лисенко» й просичав крізь зуби:
— Ти, стерво собаче, сиди тихо, а то!..
— Попов, ти що! — гукнув я своєму напарникові, вже наперед гаразд уявляючи, чим може окошитися (найперше для мене) таке поводження з дружиною академіка Лисенка. На мій подив пістолет і грубі слова Попова подіяли на жінку набагато ефективніше, ніж мої незграбні спроби приборкати її мовчазним борюканням. Вона вмить втишилася і тепер сиділа слухняно й непорушно.