Незвичайні пригоди Марко Поло

Марко Поло відпустив ручку, обернувся і кинув допитливий погляд на міністра. Той був уже спокійний і привітливий.

— Сядьте, бег Поло, — сказав Ахмед, показуючи на крісло. — Може, для мене й краще забути на деякий час про турботи.

Марко Поло мовчки сів. Його гнітило те, що він ніяк не може збагнути думок цієї людини. Зараз він майже каявся, що погарячкував.

— Я не хочу забирати у вас часу, пане міністр, — сказав він, спершись рукою на темне бильце крісла.

— Ні, я бачу, ви ще не зовсім заспокоїлися, — заперечив, посміхаючись, Ахмед. Але за мить посмішка вже згасла на його обличчі. — Я буду говорити з вами відверто, бег Поло. Не вперше до мене з'являються люди і говорять, начебто їх викликав якийсь посланець від мого імені. Ви знаєте, що в мене є немало ворогів, які не схвалюють моєї фінансової політики в інтересах його імператорської величності. Повірте мені, що я не посилав до вас ніякого посланця. Я сам стурбований, бо не можу уявити, що це все має значити. Якщо хочете, я покличу секретаря. Він підтвердить мої слова.

Марко Поло заперечливо махнув рукою.

— Я вам вірю, пане міністр. Пробачте, я погарячкував.

Міністр провів Марко до дверей і люб'язно попрощався з ним. Вельможі, які чекали у передпокої, поштиво дали йому дорогу. Марко вийшов з палацу з якимось почуттям неспокою і невдоволення. На вулиці повз нього пронесли жовтий паланкін. Але він не звернув на нього уваги. Сяяло сонце. Життя в місті вирувало, як і завжди.

Марко відіслав своїх носильників і подався додому пішки. Відтоді, як Матео залишив його, а батько й Мафіо вирушили в далеку подорож у торговельних справах, він почував себе самотнім при дворі. Крім того, Марко вважав себе винним перед Ашімою, бо й досі не розповів їй про невдачу походу на Ціпангу. Сьогодні він мав намір поговорити з нею. Йому стало відомо, що з двох тисяч китайських джонок до рідного берега повернулося тільки двадцять п'ять, і все ж таки він вірив, що Матео врятувався.

Слуга явно збентежився, побачивши Марко. Перлинка сказала йому, що пан повернеться нескоро, і подалася в місто.

— Що трапилося? — Роздратовано спитав Марко. — Ти дивишся на мене, як на привид.

— Пробачте, милостивий пане, — пробурмотів той.

Марко заглянув до альтанки, сподіваючись побачити там Ашіму. Сонце пробивалося крізь зелене шатро. Ашіми не було. «Напевне, вона у себе в кімнаті», вирішив Марко.

Раптом з'явився слуга і схвильовано повідомив про щось неймовірне:

— Хіу Хенг, пане… До вас прийшов милостивий пан Хіу Хенг. Він хоче говорити з вами.

Вчений Хіу Хенг був для слуги, як і для всіх простих китайців, якоюсь вищою істотою. Тисячами невидимих шляхів доходили до ремісницьких майстерень і до мулярів, до носильників і селян чутки про все, що він говорив і що робив при імператорському дворі.

«Хіу Хенг — безсмертний, — переказували один одному китайці. — Ви знаєте, що він сказав імператорові? «Якщо ти накажеш китайцям носити в свято біле вбрання, нещастя впаде на твою голову. У мого народу колір щастя — червоний». І король дозволив, щоб китайці носили червоний одяг, бо він знає, що Хіу Хенг безсмертний».