Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
Тільки бабця Ліна не встигла всього розказати. Після смерти дзядзя вона роками збиралася записати свої спогади, навіть завела собі окремого грубого зошита в темно-зеленому коленкорі, — ми з татом її всіляко підохочували, але нічого з того не вийшло: коли бабці не стало, в заповідному зошиті виявилося всього кілька сторінок, нерозбіриво змережаних стовпчиками якихось дат та ініціалів, що виглядали наче алфавіт зниклої мови або шифр упалої розвідки, — як усі Довгани, бабця Ліна не вміла й не любила писати, навіть листи її, завжди короткі, нагадували мені лікарські рецепти… Що мені в них подобалось, це її незмінне звертання — «Коханий Адріяне!», завдяки якому я колись у піонертаборі видавав їх за листи від дівчинки. У психології, каже Лялюська, це називається переносом. Чи, може, заміщенням, якщо я нічого не плутаю. Але я справді любив бабцю Ліну; гадаю, що й вона мене любила. Саме вона мені в дитинстві співала перед сном — співати вона вміла незгірше од мами, правда, пісні були все якісь неколискові, трагічні, одну потім я впізнав, коли її Жданкін у вісімдесят дев'ятому заспівав на «Червоній Руті» — «чорна рілля ізорана і кулями засіяна, ге-ей, гей!», — ніби бабця, сидячи коло мого дитячого ліжечка, когось оплакувала… То вже потім я взнав, що Адріяном мав називатися її другий, після тата, син — мій стрийко, котрий мав їм із дзядзьом вродитися на засланні, але, так і не вродившись, недоношеним ліг без могилки десь у тамтешній солонець нарівні з дорослими, з зеками та військовополоненими японцями. Місто, яке вони будували, потім, як усі збудовані в'язнями міста СРСР, було назване «комсомольською стройкою», і досі воно десь у Казахстані горить серед голого степу лісом «лисячих хвостів» — Теміртау, «ґорад мєталурґов» — із найвищою в світі раковою смертністю. «Каму орден, каму славу, каму ґорад Теміртау», — часто повторював дзядзьо тамтешню примовку — і як у воду дивився, бо теміртауський рак через тридцять років наздогнав і його — правда, вже у власній постелі, все-таки не в рову серед чужого степу…