Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва [Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment - uk]

Нема жодної чесної людини, жодної людини у Парижі, хоч трохи одухотвореної й просвіченої, яка б не захоплювалася Вашою Величністю. На її боці всі академіки, всі мислителі, всі письменники, і вони не роблять з цього таємниці. Люди вихваляють її велич, її чесноти, її геній, її доброту та зусилля, яких вона докладає, щоб запровадити науки і мистецтва у своїй країні 87.

Та попри всі ці похвали, на думку Дідро, французи недостатньо цінують Катерину. Відкинувши формальності її імператорського титулу, він звертається до неї безпосередньо у другій особі: «Мої добрі співвітчизники вважають, що знають Вас (vous connaître)!» Дідро пообіцяв навчити їх знати її ще ліпше. Але, наближаючись до завершення твору, Дідро вже звертався не до самої Катерини, а таки до своїх співвітчизників. Він пропонує їм фантазію, головна героїня якої сама Катерина: «Ах, мої друзі! Уявіть цю жінку на французькому троні!» Ледве встигнувши зробити своїх французьких друзів її підданцями, він запрошує їх усіх до Росії: «Приїжджайте хоча б на місяць у Петербурґ. Приїжджайте звільнитися від пут, які довго принижували вас; і тоді ви відчуєте себе тими, ким ви є насправді!» 88. Вже наприкінці століття особисті мріяння Дідро, які, вочевидь, поширювались і на його співвітчизників, стали основою сюжетів водевілів на кшталт «Allons en Russie» («Гайда до Росії»), поставленого у Парижі 1802 року. Ця подорож тоді проголошувалася не просто «модою», а й «фурором». Серед персонажів були художник, акторка, танцівник, перукар і письменник, які сподівалися знайти щастя у Росії 89. Через десять років, 1812-го, Наполеон підхопить рефрен «Гайда до Росії!».

Дідро у своїх мріяннях заявляв, що, перетинаючи російський кордон у Ризі, здобув нову душу, і повідомив друзям, (323) що «ніколи не почувався вільніше, ніж тоді, коли перебував у країні, яку ви називаєте країною рабів, і ніколи не відчував себе більшим рабом, ніж тоді, коли жив у країні, яку ви називаєте країною вільних людей». Він майже дослівно повторив цю фразу у листі до Катерини з Гааґи у 1774 році, куди він тільки-но прибув із Росії, і з сумом повідомив їй, що у Ризі до нього повернулась назад «підла, боязка душа, яку я тут залишив». Те, що Дідро не почувався у Росії рабом, не повинно дивувати, адже там він не працював, як кріпаки, а провадив бесіди з царицею. Нова душа вільної людини, яку він начебто знайшов у собі, була насправді колбою інтелектуальної екстериторіальності, що відмежовувала його від інших і замикала в мріяннях, звернених до нього самого. Коли Дідро намагався звертатися до Катерини, він натомість звертався до своїх друзів у Франції, бо лише їх цікавив його російський досвід. Вони могли відрізнити вільну країну від країни рабів: він тільки переставив місцями слова, залишивши ту саму роздвоєну мапу; новою була лише леґенда для її тлумачення. Він почувався так вільно у нібито країні рабів частково через те, що відвідувачі із Західної Європи сприймали цю країну за обшир свого панування.