Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
Френсін розплакалася. Френк щосили стримував сльози, але не витримав. Вони все-таки перехлюпнулися через край і потекли по його веснянкуватих щоках.
— Хороші діти. Талановиті, — сказав Едді, коли вони поверталися до сходів перед церквою.
Роланд кивнув.
— Ти можеш уявити, як одне з них повертається з Краю грому заслиненим ідіотом?
Роланд надто добре міг собі це уявити, тому не відповів.
Сюзанна без заперечень погодилася з Роландом у тому, що вони з Едді мають залишатися надворі, й стрілець мимоволі згадав, як вона пручалася, не бажаючи ступати на землю пустища. І подумав, чи якась частина її єства боїться того самого, чого боявся він. Якщо так, то битва — її битва — вже почалася.
— Скільки ми маємо чекати, перш ніж я піду визволяти тебе? — спитав Едді.
— Перш ніж ми підемо тебе визволяти, — виправила його Сюзанна.
Роланд замислився. Питання було хорошим. Він глянув на Каллагена, який стояв на горішній сходинці в джинсах і простій сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. Руки він схрестив на грудях, тож Роланд міг бачити міцні м'язи його передпліч.
Старий знизав плечима.
— Воно спить. Проблем не має бути. Але… — Він розчепив вузлуваті руки й показав на револьвер, що погойдувався у Роланда на стегні. — На твоєму місці я б це залишив. Хтозна, може, воно спить з розплющеним оком.
Роланд розстебнув кобуру й передав її Едді, котрий носив на собі його другу кобуру. Потім зняв через голову кошіль і віддав його Сюзанні.
— П'ять хвилин, — сказав він. — Раптом щось станеться, я зможу вас покликати. «Чи не зможу», — подумки виправив сам себе.
— На той час тут уже буде Джейк, — нагадав Едді.
— Якщо вони приїдуть раніше, ніж ми вийдемо, затримайте їх, — проінструктував його Роланд.
— Айзенгарт і Слайтмени не намагатимуться увійти, — сказав Каллаген. — Якщо вони комусь і поклоняються, то об'єкт їхнього поклоніння — Оріза, Діва Рису. — Він демонстративно скривився, показуючи, якої він думки про Діву Рису й решту другосортних богів Кальї.
— Тоді ходімо, — сказав Роланд.
Багато часу спливло відтоді, як Роланд Дескейн відчував страх — той глибоко забобонний страх, що супроводжує релігійну віру. Напевно, востаннє це відбувалося з ним ще в дитинстві. Але цей страх охопив його одразу ж, щойно отець Каллаген відчинив двері своєї скромної дерев'яної церковки й притримав їх, жестом запрошуючи Роланда увійти слідом за ним досередини.
У церковних сінях на підлозі лежав витертий килим. Двері з сіней, що вели до самої церкви, були відчинені. За ними видніла доволі велика кімната, з лавами обабіч проходу і ослінчиками для колінопреклоніння. На дальньому боці кімнати стояв поміст, обставлений горщиками з білими квітами, у якому Роланд легко вгадав кафедру. В застояному повітрі повіяло пахощами квітів. У стінах були вузькі вікна, засклені прозорими шибками. Позаду кафедри, на задній стіні, висів хрест із залізного дерева.
Опинившись усередині, він почув потаємний скарб Старого — саме почув, і навіть не вухами, а кістками. Рівне тихе бурмотіння. Воно, як і гомін троянди, передавало відчуття сили і влади, але на цьому подібність із трояндою закінчувалася. Це бубоніння говорило про колосальну пустку. Про порожнечу, яку вони відчули під поверховою реальністю Нью-Йорка в тодеші. Порожнечу, яка могла стати голосом.
«Так, це те, що нас забирало, — подумав він. — Забирало нас до Нью-Йорка, одного Нью-Йорка з багатьох, якщо вірити Каллагену, але з таким самим успіхом ми могли опинитися будь-де, у будь-якому часі. Воно могло нас забрати… а могло й жбурнути».
Він згадав кінцівку своєї довгої балачки з Волтером, у місці кісток. То був тодеш — тепер він це розумів. І було відчуття росту, розпухання, він ріс і ріс, поки не став більший од зірок, більший від самого всесвіту. Та сила перебувала тут, у цій кімнаті, і йому було страшно.
«О боги, нехай воно спить», — подумки благає він, але слідом за цією приходить інша думка, ще страшніша — рано чи пізно їм доведеться його розбудити. Рано чи пізно їм треба буде вирушити до тих часових зрізів Нью-Йорка, які знадобиться відвідати.
Біля дверей на високій підставці стояла чаша з водою. Каллаген вмочив пальці й перехрестився.
— Ти вже можеш це робити? — майже пошепки пробурмотів Роланд.
— Еге ж, — сказав Каллаген. — Бог прийняв мене до себе назад, стрільцю. Хоча, схоже, тільки на випробний термін. Розумієш?
Роланд кивнув. І пішов слідом за Каллагеном усередину, не вмочивши пальців.