Повернутися дощем

Як тільки Настя взяла до рук синьо-жовтий прапор, у неї виник зухвалий план. Своїми думками вона вирішила поки не ділитися навіть із Вадимом і подивитися на реакцію Філіна наступного дня. Настя розхвилювалася так, що вночі вже не думала про своє звільнення. Вперше за час полону вона молилася, щоб їх не обміняли наступного дня, бо для втілення в життя її намірів потрібно було кілька днів. Їй не спалося, хоча в «гуртожитку» помітно поменшало мешканців. Звечора вони порахувалися і виявилося, що їх переполовинили, залишивши двадцятеро людей із тридцяти дев’яти. Камера видалася просторою, і всі змогли спати лежачи, а не сидячи, як раніше.

— Здається, ми зі Степаном можемо пишатися статусом старожилів, — пожартувала Олена.

— Друге місце за нами, — з сумом у голосі констатувала Настя.

Зранку вона помітно хвилювалася. Її неспокій не пройшов повз увагу Вадима.

— Що трапилося? — спитав він, коли за сніданком вона двічі випускала з рук ложку.

— Нічого, — знизала плечима Настя і замість своєї склянки чаю взяла Вадимову.

— Ти чимось стурбована, я ж бачу.

— Тобі здалося, — посміхнулась вона і потисла йому руку. — Ввечері поговоримо. Гаразд?

— Благаю, не роби дурниць, — попросив її Вадим.

— Усе буде добре!

З острахом і хвилюванням чекала Настя, коли з’явиться Філін. Зранку вона в першу чергу прибрала в його кабінеті, ретельно вимила підлогу і біля дверей, на місце українського прапора поклала вологу ганчірку. Настя мила підлогу в коридорі, коли Філін промчав повз неї, відчинив двері й на частку секунди зупинив свій погляд на ганчірці під ногами. Він шаркнув по ній кілька разів чобітьми і сів за свій стіл, бо за ним вже зайшли кілька чоловіків у камуфляжній формі, і вони зачинилися. До Філіна весь час заходили відвідувачі, змінюючи одне одного, тож цілий день жінка перебувала в напруженні, чекаючи коли Філін закінчить прийом і дійде її черга. На її подив, надвечір Філін замкнув кабінет, навіть сказав Насті: «На все добре», чого ніколи не робив, і пішов.

Жінка зітхнула з полегшенням. Вона прибрала все, як завжди, у комірчині, озирнувшись, склала прапор у кілька разів і сховала його на грудях, під футболкою. За вечерею вона боялася, що хтось із охорони помітить прапор, але інакше не могла. Вона схилила голову над тарілкою і коротко розповіла Вадиму про свій вчинок.

— Не розстріляють же мене за нього.

— Я б не був таким впевненим, — відповів Вадим. — Це дуже ризиковано. Ти це усвідомлюєш?

— Так! Але як інакше?! — гаряче зашепотіла Настя. — Це частина моєї батьківщини, і я не могла більше дивитися, як топчуть її брудні чоботи. Це неправильно!

— І що ти далі з ним робитимеш?

— Вивезу з окупації!

— Це неможливо!

— Не залишати ж його тут?

— Якщо його знайдуть у тебе при обміні, все може зірватися. Тебе не відпустять!