Третій фронт

Ми похапцем поїли, потім подивилися гуглівську карту місцевості. Десь за кілометр був яр, який вів від Дніпра. Але до нього треба було дістатися степом.

— Я бачив мотоблок у сараї. І причеп, — сказав Бухгалтер.

— Добра ідея, — схвалив я.

Ми лягли у причеп, Бухгалтер накидав на нас соломи (довелося потурбувати господаря хати, але той не прокинувся). Поїхали. Мовчун у старому спортивному костюмі й гумових капцях був за кермом. Проторохтіли в ярок, там сховали мотоблок і далі рушили пішки, бо вузька стежина. Мовчун ішов першим, кував зозулею, якщо все чисто, і ми поспішали за ним. Інколи чули наближення гелікоптера, тоді ховалися в кущах на дні. Так пройшли кілька кілометрів, потім лісосмуга, степ і дорога. Залягли біля неї. Пропустили дві машини міліції. А потім їхала хлібовізка. Дорога була поганенька, водій пригальмовував на вибоїнах.

— Беремо, — сказав я.

Мовчун вибіг, стрибнув у кабіну, показав пістолет. Водій зупинився. Мовчун вивів його з кабіни.

— Пацани, не вбивайте, пацани! — попросив водій. Ми розпитали, що попереду. Виявилося, що кілька постів міліції.

— Провези нас, і будеш жити! — наказав йому я. Ми полізли в будку, де смачно пахло хлібом, а озброєний Мовчун сховався в кабіні. Водій сів за кермо.

На постах водія пізнавали, питали, чи не бачив чужих. Водій казав, що не бачив, іще й жартував.

— А кого шукаєте, хлопці?

— Та сепарів одних.

Ми слухали, накриті піддонами з-під хліба. Поїхали на Черкаси. Дорогою я сказав Георгію подивитися в мережі інформацію про місцевих краєзнавців, що займалися темою Голодомору. Знайшли одного. Я подзвонив із телефону водія, сказав, що сам із діаспори, прадід був із Черкащини, цікавлюся історією. Домовилися зустрітися на околиці міста. Краєзнавець, чоловік років під шістдесят, із пишними вусами, здивувався хлібовозці, коли побачив мене, одразу впізнав.

— Це ви! Владюша Бар-Кончалаба! — ошелешено прошепотів краєзнавець. Я не знав, радіти своїй відомості чи ні. Він помітно злякався, але зацікавився теж помітно. Я кивнув.

— Чув про вас, навіть читав уривки вашої енциклопедії! Ви провели величезну роботу! — Мені здалося, що краєзнавець говорив щиро.

— Дякую.

— У те, що написано в енциклопедії, ніхто не хоче вірити. Але я на власні очі бачив Озерниць! І знаю про випадок Зрощенців. Я вірю вам!

— Дякую.

— А вас же шукають. Нагороду велику обіцяють.

— Мільйон?

— Уже чотири за будь-яку інформацію. Кажуть, що ви дитину вбили.

— Брешуть.

— Та я теж так думаю. У мене товариш у музеї в Каневі працює. Він зранку був на Шевченківській горі, розповів, що там витоптано все, ями якісь, сліди вогню, рештки незрозумілі. Їх повантажили й вивезли, нічого про це не кажуть. А там же бій був, так?

— Був.

— З чудовиськами?

— З ними.

— І ви перемогли!

— Перемогли. І стали ворогами нашої влади.

— Так там самі зрадники. Продажні гади! Всі, як один! — скривився краєзнавець. — Може, по пиву? Тут є затишне місце.