Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ну що ти, Річарде, — місіс Самерстон поважно осміхнулась. — Буде мені тут гарно чи ні, це не від служників залежатиме, а від тебе.
— За це не бійтеся, — гречно відказав Дік. — Мені дуже шкода, що я сьогодні спізнився на вечерю, але більше такого пе буде ні разу — за цілі роки. Я вас узагалі не турбуватнму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсім немає в домі.
Йдучи спати, він сказав їй добраніч, а потім додав, ніби згадавши:
— Хочу вас попередити про одне: про А-Сіпа, нашого кухаря. Він у нас хтозна-відколи — вже двадцять п’ять чи й тридцять років. Він готував їсти для тата, ще як і мене на світі не було, й цього дому. Він у нас привілейована особа і так уже звик робити все по-своєму, що біля нього треба навшпинячки ходити. Та як він вас уподобає, то з шкури вилізе, щоб догодити вам. Отак він уподобав мене. Подбайте й ви про те, і вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалі ніякої мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсім нема в домі.
РОЗДІЛ V
Точнісінько о дев’ятій годині, вбраний у найстарішу свою одежу, Дік зустрівся з Тімом Гаганом біля пристані перевозу.
— На північ подаватися не варт, — сказав Тім. — Уже зима небавом — доведеться вночі дрижаки хапати. Хочеш, гайнімо на схід — цебто у Неваду та в пустелі?
— А може, ще куди? Чом не на південь? Можна до Лос-Анджелеса, в Арізону, в Нью-Мексіко, а тоді й у Техас, — запропонував Дік.
— Скільки в тебе грошей? — поцікавився Тім.
— А що? — перепитав Дік.
— Треба вшитися звідси хутенько, а з квитками буде найхутчіше. Мені то що, а ось через тебе зчиниться гвалт, вишлють цілу тичбу детективів на розшуки. Треба їх обхитрувати.
— Ну, то й обхитруємо, — відказав Дік. — Кілька днів їхатимемо з квитками, потрошку, то в один бік, то в другий, а більше переховуватимемось, поки минемо Трейсі. А далі махнемо на південь — уже без квитків.
І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсі проїхали у вагоні, з квитками, рівно за шість годин після того, як тамтешній помічник шерифа кинув обшукувати поїзди. Задля більшої остороги Дік узяв квитки не до Трейсі, а до самого Модесто. А вже далі вони подорожували «зайцями» — в товарних вагонах, «сліпих багажняках», на буферах та на «скотоскидах», і Тім, досвідченіший у тому, був Дікові за вчителя. Дік купляв газети й страхав товариша, читаючи йому сенсаційні повідомлення про викрадення юного спадкоємця Форестових мільйонів.
Удома, в Сан-Франціско, Дікові опікуни оголосили винагороду в сумі тридцять тисяч доларів тому, хто розшукає й привезе хлопця додому. І Тім Гаган, прочитавши те оголошення, коли вони лежали на траві неподалік водонапірної вежі, навіки закарбував у Діковій голові думку, що честь і непідкупність не залежать від суспільного становища чи породи, а можуть зрости як на високій горі, в пишному палаці, так і під горою, в кімнатках над бакалійною крамничкою.
— Ого-го, — мовив Тім ніби сам до себе, дивлячись кудись у далину. — Мій стариган не зчиняв би гвалту, якби я виказав тебе за ті тридцять тисяч! Аж подумати страшно.
Дік зрозумів: коли Тім так відверто про це говорить, то йому нема чого боятись, полісменів син його не зрадить. І тільки за шість тижнів по тому, вже в Арізоні, Дік сам зняв про це мову.
— Чуєш, Тіме, — сказав він. — У мене ціла купа грошей, і вони ще й ростуть увесь час, а сам я з них не трачу ні цента, ти ж бачиш… Правда, ота місіс Самерстон тягне з мене тисячу вісімсот на рік, та ще й те, що столується й кіньми моїми їздить, а ми з тобою раді, як підберемо десь на станції кочегарські недоїдки. Та однаково, гроші мої ростуть. Скільки буде десять відсотків від двадцяти доларів?
Тім, силкуючись розв’язати ту задачку, втупив очі кудись у гаряче повітря пустелі, що мерехтіло над обрієм.
— Ну, скільки буде десята частина від двадцяти мільйонів? — нетерпеливився Дік.
— Ха! Два мільйони, скільки ж бо ще?
— Ну, а п’ять відсотків це половина десяти відсотків. Коли прибуток п’ять відсотків річних, то скільки наросте за рік на двадцяти мільйонах?
Тім нерішуче мовчав.
— Та половина ж! Половина двох мільйонів! — вигукнув Дік. — Виходить, що я за рік багатшаю на цілий мільйон. Затям це добре і слухай далі. Коли мені самому захочеться вернутись додому — тільки це ще не скоро, ще не один рік доти спливе, — ми з тобою ось яке діло облагодимо. Я скажу тобі, і ти напишеш своєму батькові. Він над’їде туди, де ми його дожидатимемо, забере мене й відвезе додому. А тоді загребе тридцять тисяч винагороди з моїх опікунів, покине службу в поліції і, напевне, відкриє шинок.