Позичений чоловік

– А чом би й ні? – жартую, хоч самому не дуже й смішно.

– Хомо, – збліднувши, мовила жінка, – глузуй, та знай міру! Бо в мене й волосся на голові дротом стає, коли про таке подумаю... Та чи довідка зігріє мене, обійме, до серця пригорне, щоб аж моє серце тьохнуло?

– Тепер усякі довідки в пошані. Буває, за паперовою довідкою живої людини не бачать.

– З довідкою лежачи, в тяж не ввійдеш!

– А що то за людина, коли в неї ні однісінької довідки? – й далі глузую з Мартохи, доливаю масла в жар, щоб бушував пужар. – Іноді треба вміти справне зведення про надої молока в колгоспі скласти, хоч, може, худоба й не доїться.

– О, якби ж то зі справних зведень можна було сметану збирати, сир віддушувати і вареники варити! Може, колись навчаться, та поки що не годні... А тільки, Хомо, знай... Знай, що в Яблунівці марно язиками не плескали б за Дармограїху. Того сіамського кота не на мишей брали, а на тебе. Щоб вернувся ти від неї додому інвалідом, утямив? Дяка долі, що здоровий, тьху-тьху-тьху! Але Яблунівка що каже? Яблунівка говорить, що ти скалічений, що тепер ти мені треба, як лисому гребінь, потрібен, як сироті трясця.

– Ти ж бач, як не по коню, то по голоблях! Але я ж здоровий, Мартохо!

– Я знаю, що здоровий, а Яблунівка те відає? Яблунівці те доведеш? Ти ж бо знаєш, які язики – не зав’яжеш, і на чужий роток не накинеш платок. Є один спосіб, Хомо...

Кажи, Мартохо, який саме спосіб, бо тут ідеться про мою честь, треба рятувати!

Але як почнеш тим способом рятувати свою честь – можеш і підірватись.

Мені честь дорога, та й на здоров’я не скаржусь.

– А спосіб старий, давно перевірений. Тільки все одно не скажу...

– Мартохо, адже моє мелеться, тому з совком бігаю. Скажи!

Моя рідна жінка як затялась! Уже й повечеряли, й спати повкладались, а Мартоха, хоч гавкай на неї, не виповідає секрету. Я вже і за шерстю, і проти шерсті, і так, і сяк, знов за рибу гроші, краплею води камінь довбаю, а вона – як на пень з’їхала. Аж перегодя здалась, коли лапнула рукою моє обличчя, що було мокре від сліз.

– Хомо, ти й справді плачеш чи прикидаєшся?

– Хіба не заплачеш, коли Яблунівка твою чоловічу гідність дьогтем поливає, а рідна жінка оборонити не хоче!

– Гаразд, Хомо. Бачу, гостра була моя сокира, та на твій гострий сук наскочила. Що ж, хай твій чорт буде старший... Порятувати твою честь чоловічу дуже просто – слід погостювати в усіх молодиць і кожній зосібна доказати, що не такий страшний Дармограїшин сіамський кіт, як його малює поговір. Утямив? А докажеш – перестануть плескати язиками.

– Що правда, то не гріх, – зітхнув полегшено, вивідавши таємницю. – Тільки... може, досить погостювати в однієї-другої молодиці, а вони б уже рознесли хорошу чутку про мене?

– І думати перестань! –скинулась у ліжку Мартоха, як риба над водою. – Хіба не знаєш, які недовірливі? Поки не помацають, то віри не ймуть, і далі лепетні лепетатимуть, а дурні слухатимуть і колядуватимуть бісову коляду, наче зібралися сороки гуртом і колодязь у Яблунівці перевернули!