Позичений чоловік

І, либонь, наша з Мартохою мрія й по нинішній день була така щира, така болісна, що раптом...

... що раптом на ябуневому гіллі повисло не місячне проміння м’яким лебединим пухом, а зацвіли біло-рожеві квіти! Гілля обібралось рясними бутонами, від яких не поважчало в несподіваній урочистості, а полегшало в натхненному пориві. Кожна яблуня зодяглась мовби у весільну фату, кожна скидалась на молодесеньку наречену, яка вже осьось діждеться сподіваного щастя, і Мартоха, зодягнена в білу сорочку, босонога, простоволоса, ходила від яблуні до яблуні, від нареченої до нареченої, наче їхня найближча товаришка – така ж молода, як вони. Перешіптувалася з ними, та хіба почуєш, та хіба вгадаєш, про що саме перешіптуються між собою дівчата, які сьогодні-завтра беруть шлюб зі своїми нареченими?. , й співали солові. Було їх так багато, начебто сиділи на кожному дереві, на кожній гіллячці, і від їхніх закоханих пісень весняне повітря мало не палахкотіло вогнем, здавалось, що й Мартоха ось зараз спалахне в тому сатанинському вогні. А вона, по-дівоцькому молода, промінилась чистим світлом, тільки не спалахувала, не горіла, а ходила від яблуні до яблуні, й коли простягувала руку до гілки, то мені здавалось, що вона голубить не просто яблуневий цвіт, а солов’їний спів, який ось так виріс на яблуні й тепер тьохкає, знемагаючи від шалу, й тепер стріляє такими колінцями, від яких дурманиться в голові, й тепер так самозабутньо щебече, наче прагне обернутись на золотий спів, на минуще його солодке дихання!..

Щедрим будучи, цього видовиська я б не пошкодував ні для кого – нехай дивляться розкриленими очима, бо де ж іще й коли вдасться побачити таке, чого ні в якому кіно не показують, про що навіть у районній газеті не пишуть.

І наче відчувши щедрість моєї душі, до обійстя нашого з сусідніх вулиць та з дальших кутків хто тільки не поприходив! Ставали за ворітьми, за верболозовою лісою, біля криниці, на межі – й дивились, як рідна жінка моя Мартоха босоніж, у білій лляній сорочці, маючи розпущеним волоссям, неначе вві сні ходить поміж розквітлими яблунями й подеколи простягає руки до гілля так, наче хоче скласти найкращий у світі букет. І мені – щасливому, щедрому, великодушному–хотілося крикнути всім яблунівським чоловікам і жінкам, що позбирались коло нашої хати. «Дивіться всі! –хотілось крикнути. – Й ти, Максиме Греню, потомствений конюху, що дивовижно схожий на жеребця!.. Й ти, Петре Кандибо, потомствений лавочнику, що так скидаєшся на зайця!.. Й ти, Максиме Діхтярю, знатний яблунівський механізаторе!.. І дивіться навіть ви, старі, як мох на стрісі, діди – Гапличок і Бенеря!.. Хай полюбується навіть директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Навіть якщо навідається сам начальник районної міліції Венеційський – я не проти! І він, начальник міліції, нітрохи не здивується, коли побачить таку картину, не накаже всім розходитись по домівках, а Мартосі хутчій сховатись до хати й зодягнутись у спідницю та кофту. Бо й начальник міліції, що більше знається з хуліганами, з розкрадачами соціалістичної власності, з порушниками громадського спокою, – навіть він здатний по достоїнству оцінити мою рідну жінку Мартоху. Оцінити, як у білій сорочці ходить від яблуні до яблуні і начебто зриває з гілля солов’їний цвіт. Усі надивились чи, може, комусь іще мало, то так би й стояв усю ніч і заглядав у чужий садок? Я не скупий, я не отой пес, що на соломі лежить – і сам не їсть, і другому не дає, ні для кого не жалко такої картини, де ходить Мартоха в усій своїй іще дівочій красі. Але ж розходьтесь, хлопці, по домівках. І ти, потомствений конюху, йди, і ти, потомствений лавочнику, й ти, знатний механізаторе. І обидва дідки – Бенеря та Гапличок – гайда по хатах. А також усе те вусате і безвусе парубоцтво, що сміливо чи несміливо виглядає із-за кущів. Ідіть до своїх молодиць, бабів чи дівчат і любіть їх так, як оце нині Хома Прищепа любить свою жінку Мартоху. А коли любитимете так, а то й сильніше, то вашим молодицям, бабам і дівчатам теж закортить походити перед вами в білих лляних сорочках, і не в хаті, а в яблуневому саду. Й коли ви любитимете їх щиро, тоді осінній сад обернеться на весняний, тоді замість жовтого листя і дозрілих яблук на гіллі зацвітуть біло-рожеві квіти, тоді з кожного дерева і з кожного куща загримлять солов’ї, тоді яблуневий цвіт обернеться на солов’їний, і ваші молодиці, баби чи дівчата захочуть із того солов’їного цвіту назбирати букети, щоб, люблячи вас, із тими букетами йти аж до могили!»