Позичений чоловік

– Ой Мартохо, яка ж бо ти вродлива: на ногах бочка, на бочці кропило, верх кропила світило, верх світила густий ліс! А твої очі, Мартохо, це два вузлики маку, які все поле засіють, а повіки – це віконниці, що відчиняються і зачиняються, а брови – двоє мишеняток, які над двома нірочками сидять. А твої зуби – наче скраю над вікном стоять білі голуби рядком. А твої груди – це пшеничні бухани, які на лопаті ніколи не були. А твої ноги – це дві білі лошиці, які все життя одна одну обганяють, а випередити ніяк не годні.

– Ще, Хомо, кажи ще, – мліла моя рідна жінка Мартоха, як мліє грудочка коров’ячого масла на розпеченій пательні. – Такого не говорив навіть тоді, коли я була дівкою.

– А що ж я міг тоді сказати, коли досвіду не мав? Тепер навчився балакати.

– А я за все своє життя слухати навчилась.

– Язик твій, Мартохо, це качечка, що цілий день плаває посеред річки й кахкає.

– Ой, качечка, ой, кахкає! Не жалій слів, хай хмелем їхнім уп’юсь.

– Язик твій, Мартохо, це талалайко, що живе за лісом-пралісом.

– Талалайко! Ще говори...

– Рот твій, Мартохо, це два ряди сорочок, а між ними фартушок.

– Два ряди сорочок!.. Фартушок! – тішилась Мартоха так, як у дівоцтві своєму не тішилась. А якби розлучились не на півроку, а на рік? А якби на кілька років? Тішилася б тоді ще більше, ніж нині, чи, навпаки, забула б так міцно, що обличчя згадати не спромоглася б? – Іще, Хомо, не жалій добрих слів, розказуй...

Я, звісно, розказував рідній жінці Мартосі – й про щоки її та губи, що при поцілунку пахнуть студеним хрещатим барвінком. І про шию її ніжну, знизу поцятковану фіалковими спалахами жилок. І про груди її, схожі на двох біленьких курочок леггорнів, що з заклопотаністю господиньок повсідались на гніздечках висиджувати курчат. Розказував і про стан Мартошин тополиний, – авжеж, тополиний і нині, не тільки у відшумілій молодості, бо нині саме таким її стан бачився мені! І, звісно, ввижалась мені такою тонкою і вигинистою у стані, що через війстячко персня коштовного можна було б її просилити, аби той перстень правив за небувалий поясок. А ще я чистосердечно повторював, що ноги її таки схожі на двох здорових та невтомних лошиць, які намагаються випередити одна одну – й не можуть, бо обидві при сназі та завзятті, обидві прагнуть руху, волі.