Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Еге ж, моя контора.
Старий витріщався на нього в світлі місяця, що плив у вузькому прорізі неба над завулком.
— Ти з Меджису? Чи Тепачі?
— Може, так, а може, й ні.
— Я тебе знаю? — Щоб придивитися пильніше, старий сволоцюга став навшпиньки, наче жадаючи поцілунку. Пхе, гидота.
Діпейп відштовхнув його од себе.
— Тримайся подалі, батьку. — Втім, у душі він збадьорився. Вони з Джонасом і Рейнолдзом уже були в цьому містечку раніше, і якщо старий запам’ятав його в обличчя, то навряд чи він меле дурниці про хлопців, яких бачив не так давно.
— Розкажи мені про трьох лордів, батьку, — Діпейп постукав по стіні бару. — Тим пиякам начхати, а от мені цікаво.
Старий сволоцюга зиркнув на нього каламутним оком, ніби оцінюючи.
— А для мене дзвінкої монети не знайдеться?
— Атож, — сказав Діпейп. — Якщо розповіси мені те, що я хочу почути, отримаєш монету.
— Золотом?
— Розкажеш — подивимося.
— Ні, сер. Гроші вперед.
Грубо вхопивши старого за руку, Діпейп розвернув його і притис його руку зморшкуватим зап’ястком до худих лопаток.
— Не грайся зі мною, батьку, бо зламаю тобі руку.
— Відпусти! — задихнувшись, заволав старий сволоцюга. — Я вірю в твою щедрість, сер, у тебе щедре лице! Так! Так і є!
Діпейп його відпустив. Старий сволоцюга налякано зиркнув на нього, потираючи плече. У світлі місяця кров, що висихала в нього на щоці, здавалася чорнющою.
— Їх було троє, — сказав старий. — Троє шляхетних парубків.
— Парубків чи лордів? Думай, батьку.
Старий сволоцюга глибоко замислився над питанням. Удар у голову, нічне повітря і викручена рука начебто протверезили його, принаймні тимчасово.
— І те, і друге, гадаю, — нарешті мовив він. — Один точно був лордом, хоч ті покидьки мені й не повірили. Бо я бачив його батька, а в його батька були револьвери. Не такі мізерні, як оце у тебе… перепрошую на слові, бо знаю, що в наші дні це найліпше, що можна знайти… у того були справжні револьвери. Такі, як у ті часи, коли мій батько був малим. Великі такі револьвери, і руків’я в них були з сандалового дерева.
Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі наростає збудження… а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.
— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?
— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, старий помітно збадьорився.
— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.
— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід помалу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.
— А той, кого ти бачив не так давно, був…
— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхетний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямісінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?
Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.
— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?
— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.
— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.
— Стівена Дескейна з Ґілеаду.
— А як його звали, цього молодого лорда?
Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.
— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно…
— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.
— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близько, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?
— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.
Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.
Десь у нього над головою затріпотіли крила. На скелю, ніби бажаючи спочити, сів темно-сірий голуб з білою смужкою на шиї. Цікава пташка, подумав Діпейп. Точно не дика. Чиясь домашня? Йому важко було уявити, щоб у цій частині світу хтось міг тримати вдома якусь тварину, крім напівоскаженілого пса, щоб відлякувати крадіїв (хоча що в цих людей було красти, Діпейп не мав жодного уявлення). Але все можливо. Хай там як, а смажений голуб на вечерю — це зовсім непогано.