Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Вони обмінялися поглядами, нічого не сказали (хоча їхні очі говорили промовистіше за будь-які слова) і рушили далі. Роланд зрозумів, що призвичаїтися до вереску тонкоходу неможливо, навіть на такій близькій відстані. Навпаки: що довше людина перебувала у безпосередній близькості від Каньйону Петлі, то сильніше шарпав їй нерви цей звук. Він проникав не лише у вуха, а й у зуби, вібрував клубком нервів під грудною кліткою і неначе виїдав вологу тонку тканину в глибині очниць, під очними яблуками. Але найгірше було те, що він просочувався у мозок, нашіптуючи, що все, чого ти боїшся, причаїлося за наступним поворотом стежки чи наступною купою каміння і тільки й чекає нагоди накинутися на тебе змією.

Коли вони добулися плаского порожнього майданчика, яким закінчувалася стежка, і їхнім очам знову відкрився простір небес, стало трохи легше. Але на той час світло дня майже згасло, і коли вони злізли з коней та підійшли до крихкого краю каньйону, вже було темно.

— Нічого в нас не вийде, — з досадою сказав Катберт. — Треба було раніше виїжджати, Роланде… тобто Вілле. Ми йолопи!

— Тут можеш називати мене Роландом. А щодо темряви… ми побачимо те, що нам треба побачити, і порахуємо те, що мусимо порахувати, — один тонкохід, як ти й казав. Треба тільки зачекати.

Тож вони чекали. Не минуло й двадцяти хвилин, як над обрієм піднявся Місяць-Торговець — досконалий місяць, величезний, помаранчевий. Такий можна було побачити лише влітку. Він плив у темно-фіолетовій водоймі неба, як планета на межі катастрофи. На ньому чітко вирізьблювався Торговець, що вийшов Нізвідки, несучи на плечах мішок, напхом напханий верескливими душами. Скоцюрблена фігура була мовби сплетена з розпливчастих тіней, за плечем чітко виднівся мішок. А за спиною палахкотів помаранчевий пекельний вогонь.

— Пхе, — скривився Катберт. — Під акомпанемент цього звуку бачити таке не дуже приємно.

Але вони залишалися на місці (стримуючи коней, які час від часу сахалися, натягаючи віжки, наче хотіли повідомити господарям, що час уже забиратися звідти), а місяць підіймався дедалі вище й вище, помалу зменшуючись у розмірах та стаючи сріблястим. І нарешті підбився достатньо високо, щоб освітити своїм примарним світлом Каньйон Петлі. Троє хлопців стояли і мовчки дивилися на нього згори. Їм забракло слів. Роланд не відповідав за своїх друзів, але сам не зміг би тієї миті видушити з себе ані слова, навіть якби його змушували.

«Короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими», — сказала Сюзен. Опис був надто влучний. Вона також розповіла, що Петля була дуже подібна до поваленого на бік комина, і Роланд зрозумів, що це теж правда, якщо припускати, що димохід міг побитися після падіння і лежав тепер, викривлений посередині.