Чаклун та сфера. Темна вежа IV

До самого кривого виступу дно каньйона здавалося цілком звичайним. Навіть розкидані всюди кістки, які вони побачили при світлі місяця, теж не були чимось надзвичайним. Багато тварин, що забрідали до таких каньйонів, не могли вибратися звідти. А в Петлі можливість вибратися ускладнювалася загатою з гілок, навалених біля входу. Його стіни були надто крутими, і видряпатися ними нагору було неможливо, крім, либонь, одного місця, де починався той маленький вигин. Там Роланд побачив якесь природне заглиблення, яке йшло до самого верхнього краю каньйону. З нього витикалися гілки: рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб хапатися за них руками — в разі потреби. Поки що потреби в цьому не було, проте він це завважив. Як і потім, у майбутньому, все життя відзначав про себе можливі шляхи відступу.

За виступом на дні ущелини починалося щось таке, що всі вони бачили вперше. Через кілька годин, повернувшись до барака, вони дійшли згоди в тому, що навіть не могли сказати напевне, що то було. Дальню частину каньйону затьмарювала сріблясто-тьмяна рідина, над якою клубочилися змійки диму чи туману. Здавалося, рідина повільно плюскотіла, накочуючи на стіни, що слугували їй вмістилищем. Пізніше вони побачать, що і рідина, і туман мали світло-зелений відтінок. Сріблястими їх робило місячне сяйво.

У них на очах на поверхню тонкоходу опустилася на крилах якась чорна тінь (напевно, той самий птах, що налякав їх на стежці). Клацнувши дзьобом, тінь вихопила щось із повітря — можливо, жука чи меншу пташку — і спробувала знову високо злетіти. Але не встигла. З дна каньйону піднялася срібляста рідиноподібна рука, скреготливе бурчання стало трохи гучнішим і тепер майже нагадувало голос. Ухопивши пташку, рука потягла її вниз. Поверхнею тонкоходу пробігло зеленаве світло — не більш ніж розмитий спалах електрики — і вмить зникло.