Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Польща не лише впроваджувала, а й визначала ці норми. Слід наголосити на тому, що на той час не існувало європейських стандартів щодо прав меншин. Після початку війни в Югославії влітку 1991 р. європейські інституції почали ставити перед державами, що прагнули вступити до ЄС, чіткіші цілі, які, втім, не були простим відображенням стандартів, що вже превалювали в цій організації. Визначення прав меншин було в центрі палких дискусій, а ідея існування національних меншин була невідомою конституціям більшості держав-членів ЄС. Скубішевський апелював до Копенгагенського документа Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1990 р., що став джерелом для визначення стандартів у клаузулі про права меншин у підписаному в 1991 р. німецько-польському договорі. Це була спроба віднайти зрозумілу позицію в запеклих дебатах про права меншин в Європі на початку 1990-х рр. В політичному вимірі концепції щодо визначення національних меншин як груп людей, які самі себе так визначають, і чітке розрізнення між їхніми культурними та територіальними правами, були польськими. Ці задуми постали під час переговорів із Німеччиною, коли Польща виступала з позиції слабшого, й були використані під час переговорів з її найближчими східними сусідами, коли вже Польща виступала з позиції сильнішого. Намагаючись апелювати до набору загальнозрозумілих європейських стандартів, Польща насправді консолідувала їх. Такий підхід мали підтримати західні сусіди Польщі. Те саме можна сказати й про територіальну цілісність. Справді, європейські країни та інституції навряд чи схвалили би зміни державних кордонів, але тогочасні приклади, такі як німецьке об'єднання, заяви Західної Німеччини щодо польських кордонів перед об'єднанням, реваншистська конституція Ірландії, амбітні територіальні програми проєвропейських партій Іспанії, Великої Британії та Ірландії й, нарешті, британсько-іспанська суперечка про Гібралтар до певної міри ускладнювали переговори щодо однозначних «стандартів» у цій сфері. Втім, загальна повоєнна практика була достатньо зрозумілою, а бажання зберегти стабільність у Східній Європі — ще очевиднішим, особливо після початку югославської війни в червні 1991 р. Скубішевський мав рацію, коли говорив, що для того, щоб східноєвропейську країну сприймали як європейську, їй слід було уникати навколотериторіальних суперечок.