Людина без властивостей. Том III

Вальтер, з одного боку, пишався безоднями, що тут розверзались, а з другого — дбайливо намагався їх засипати. З висоти людини на випростаних ногах він промовив до Зиґмунда, що колінкував поруч:

 — Усі ми про це, звичайно, знаємо й відчуваємо його — отой потяг до нездорового й сумнівного!

Ні, святенником він не був. За той короткий час, відколи Клариса за цю фразу назвала його філістером, він придумав вислів «невеличкі нечесності життя».

 — Невеличка нечесність приємна, як що-небудь солоденьке чи кисленьке, — повчав він тепер шуряка, — але наш обов’язок — перетравлювати її в собі доти, доки вона почне робити честь здоровому життю! А я під такою невеличкою нечесністю, — провадив він далі, — розумію і сповнений туги компроміс зі смертю, який ми відчуваємо, слухаючи музику з «Трістана», й загадкову привабливість більшости злочинів на сексуальному ґрунті, хоч ми їй і не піддаємося! Бо нечесним і чужим людині я називаю, щоб ти знав, і будь-яку стихійність у житті, коли вона бере гору над нами в недузі й нужді, й гіпертрофовану духовність і совісність, які намагаються вчинити насильство над життям. Усе, що пробує переступити покладені нам межі, — нечесне! Містика не менш нечесна, ніж ілюзія, нібито природу можна звести до математичної формули! І намір відвідати Моосбруґера такий самий нечесний, як. — Вальтер на мить замислився, щоб висловитись якомога влучніше, і завершив словами: — Як коли б ти біля ліжка хворого заходився волати до Бога!

Цим, певна річ, було таки дещо сказано й навіть несподівано закликано на допомогу професійну й мимовільну лікарську гуманність, щоб показати, що Кларисин задум і його пишномовні обґрунтування переходять межі дозволеного. Але проти Зиґмунда Вальтер був геній, і це виявилося в тому, що саме здоровий глузд і підказав йому такі одкровення, тоді як іще здоровіше здоров’я його шуряка повелося по-іншому: з приводу всіх цих сумнівних матерій той рішуче мовчав. Не розмикаючи вуст, Зиґмунд підгортав руками рослини, часом нахиляючи голову то в один бік, то в другий, ніби провадив дослід і саме збирався струснути пробірку чи, наслухавшись одним вухом, просто хотів підставити друге. А коли Вальтер вибалакався, запала жахливо глибока тиша, й у ній Вальтер почув фразу, яку, здається, і йому кинула була колись Клариса; бо до нього долинули — хоч і не так виразно, як буває в галюцинаціях, але все ж таки немовби заповнюючи вільні місця в тиші, — слова:

 — Ніцше й Христоса занапастила їхня половинчастість!

І його це, хоч і якимсь дивним чином нагадавши про «директора шахти», втішило. Ситуація склалася досить своєрідна: він, саме здоров’я, стояв тут, у холодному садку, між чоловіком, на якого він бундючно поглядав згори вниз, і двома неприродно збудженими людьми, на чию німу гру жестів він позирав спогорда й усе ж таки з тугою. Адже Клариса була, ніде правди діти, невеличкою нечесністю, яка, щоб не зав’янути, потребувала його здоров’я, і якийсь таємний голос підказував Вальтерові, що саме цієї хвилини допустиму мализну тієї нечесности Майнґаст намагається безмежно збільшити. Метр викликав у нього той захват, який викликає знаменитий родич у незнаменитого, й, Вальтер, спостерігаючи, як Клариса по-змовницькому перешіптується з Майнґастом, більше заздрив, ніж ревнував, а заздрощі в’їдаються в душу глибше, ніж ревнощі; але це почуття воднораз і якось підносило його; усвідомлюючи власну гідність, він не хотів бути злим, тож заборонив собі підходити й заважати їм; бачачи, як вони розгарячилися, він відчував свою перевагу, і з усього цього народилася, незбагненно й для нього самого, поза будь-якою логікою, по-гермафродитському невиразна думка, що ті двоє в кінці городу в якийсь досить розкутий і вартий осуду спосіб закликають Бога.