Пісня Соломона

Старенька не відповідає, й питання повторюється: «Жива чи мертва пташка в моїй руці?».

Все ще не відповідає. Незряча, не бачить прибульців, вже й не кажучи про те, що в їхніх руках. Не знає, який у них колір шкіри, якої вони статі, звідки родом. Знає тільки їхній намір.

Дуже довго мовчить стара жінка, насилу стримують сміх молоді люди.

Нарешті вона мовить м’яким, але суворим голосом: «Не знаю, мертву чи живу пташку тримаєте, але одне знаю достеменно: вона у ваших руках. Вона у ваших руках».

Цю відповідь можна зрозуміти так: якщо пташка мертва, то ви або такою її знайшли, або вбили. Якщо жива, ви ще можете її вбити. Чи жити їй — вам вирішувати. Хай там як, а відповідальність лежить на вас.

За те, що виставляли напоказ свою міць і бабусину немічність, юні гості дістали догану, почули, що вони відповідальні не тільки за кпини, але й за грудочку життя, пожертвувану, щоб досягти мети. Незряча жінка переводить увагу з утвердження сили на засіб, з допомогою якого цю силу прикладають.

Розважання про те, що може означати (крім свого тендітного тільця) оця пташка в жмені, мене вабили завжди, а особливо тепер, коли все думаю про свою роботу, що привела мене сюди, до цього товариства. Отож я схильна трактувати пташку як мову, а стару жінку — як навчену досвідом письменницю. Жінка переймається тим, як з мовою, якою мріє, даною від народження, обходяться, на яку службу ставлять, а то й відмовляють у службі задля якоїсь негідної мети. Будучи письменницею, розглядає мову почасти як систему, почасти як живу, підвладну комусь істоту, а переважно — як засіб, як дію з наслідками. Тож питання, що поставили діти: «Жива пташка чи мертва?» — не відірване від дійсности, бо ж, на думку літератора, мова підлягає смерті, знищенню; безперечно, що її, під загрозою небезпеки, рятують тільки завдяки силі волі. Жінка вважає: якщо пташка в руках гостей мертва, то ці хоронителі відповідають за тіло. Має за мертву не тільки ту мову, якою вже не говорять і не пишуть, але й ту, що не дає плодів, раденьку милуватися своїм власним паралічем. Як-от мова-статист, що цензурує й водночас сама цензурована. Безжалісна на своїй поліційній службі, не має іншого бажання чи мети, крім як дбати про свій наркотичний нарцисизм, винятковість і вплив. Хоч і при смерті, вона все ж не без дієвости, адже завзято путає розум, придушує совість, обмежує можливості людини. Глуха до запитів, вона не може творити, ба й дозволяти нові ідеї, формувати інші думки, розповідати інші історії, заповнювати важку німу тишу. Офіційна мова, викувана, щоб утверджувати неуцтво й оберігати привілеї, — це відполірований до разючого блиску обладунок, оболонка, яку давно вже полишив лицар. І все ж таки є вона — німа, хижа, сентиментальна. Принукує школярів благоговіти, дає деспотам прихисток, навіює публіці оманливе враження стабільности та гармонії.

Письменниця певна: коли через недбальство, байдужість, вихід із вжитку і брак пошани вмирає мова, коли вона вбита указом, то не тільки літератор, але й усі носії та творці мови мають відповідати за її погибель. У країні цієї жінки діти повідкушували собі язики й натомість повкладали кулі, щоб повторювати голос німоти, мови, що сама покалічена й калічить, мови, яку дорослі зовсім занедбали як засіб доходити до суті, провадити до мети і висловлювати любов. Стара жінка знає, що не тільки діти вибирають самогубство мови. Воно звичне серед інфантильних голів держави й торговців владою, чия вихолощена мова не дає їм самим доступу до решток того, що залишилося від їхніх людських інстинктів, чия розмова — тільки з тими, що коряться, або з тими, яких конче треба примусити до покори.