Пісня Соломона
- Автор: Моррисон Тони
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ВП «Юніверс»
- ISBN: 966-8118-46-4
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:
Ненастанне обкрадання мови можна пізнати по схильності мовців відмовлятися від її нюансованих комплексних акушерських властивостей на користь можливости загрожувати й підкорювати.
Гнобительська мова чинить більше, ніж уособлює насильство, — вона сама стає насильством; чинить більше, ніж уособлює обмеження знання, — вона сама обмежує знання. Чи то недорікувату державну мову, чи то фальшиву мову бездумних мас-медіа; чи то пихату, звапнілу мову академії або керовану голою доцільністю мову науки; чи то згубну мову закону без етики, чи то мову, призначену для гніту меншостей, що криє расистський грабунок під літературним зухвальством, — кожну треба затаврувати, замінити й викинути. Це мова, що п’є кров, поглинає все уразливе, ховає фашистські чоботи під кринолін добропорядности та патріотизму, неухильно наближаючись до крайньої межі й до схиблення. Збоченська, расистська, святенницька — всі ці різновиди типової поліційної мови панування не можуть, не дозволяють набувати знання, не заохочують до обміну ідеями.
Стара жінка чітко усвідомлює, що ні інтелектуального найманця, ні ненаситного диктатора, ні продажного політика й демагога, ні облудного журналіста не переконають її міркування.
Є і буде мова, що під’юджує громадян озброюватися й озброювати, що гине в кривавій різанині й убиває на ринках, у судах, на поштах, на дитячих майданчиках, у спальнях і на бульварах; мова, що ворохобить і славословить, щоб замаскувати шкоду й втрату від непотрібної погибелі. Буде дипломатичніша мова, щоб заохочувати ґвалт, тортури, вбивство. Є і буде ще спокусливіша мова-мутант, призначена затикати рота жінкам, набивати їм горлянку, як ото відгодовуваним на паштет гусям, їхніми ж власними взятими назад гріховними словами; прибуде мови нагляду, замаскованого під дослідження, мови політики й історії, щоб тлумачити страждання мільйонів онімілих; прибуде хваленої мови, щоб доводити до дрожу невдоволених і обездолених, нацьковувати їх на сусідів; прибуде зухвалої псевдо-емпіричної мови, приноровленої замикати творчих людей у клітках приниження й безнадії.
Хай хоч як збуджують і спокушають красномовність, чарівливість, наукоподібність, та під їх прикриттям серце такої мови слабне, а то й взагалі не б’ється, коли пташка вже нежива.
Письменниця думала про те, що могло б стати інтелектуальною історією будь-якої дисципліни, якби його не змушували марнувати час і життя, як того вимагають раціоналізація і репрезентація панування, у фатальних бесідах про винятковість, котра перекриває доступ до пізнання як тому, що не допускає, так і тому, кого не допускають.
Загальноприйнята мораль історії про Вавилонську вежу в тому, що руйнація — це нещастя. Що саме через помішання, тобто тягар багатьох мов розвалилася невдатна споруда. Що одна монолітна мова полегшила б будування й можна було б досягти небес. Чиїх небес? — думає письменниця. І яких саме? Може, передчасно, зарано було добиратися до раю, якщо ніхто не квапився зрозуміти інші мови, інші погляди, інший спосіб викладати суть? Якби було інакше, то небо, яким його уявляли будівничі, могло б опинитися біля їхніх ніг. Заплутаний, недокладний — так, але це погляд на небо як на життя, а не існування після життя.
Стара жінка не хотіла, щоб юні гості утвердились у враженні, що мову треба силоміць тримати при житті, аби тільки була. Мова завдячує живучість своїй здатності зображати дійсне, уявне й можливе життя її носіїв, читачів, письменників. Хоча іноді вона втримує рівновагу, витісняючи життєвий досвід, однак не замінить його. Вона прокладає місток до місця, де може бути суть. Коли президент Сполучених Штатів подумав про кладовище, яким стала його країна, і сказав: «Світ мало зважатиме на те, що ми говоримо ось тут, і не довго це пам’ятатиме. Однак він ніколи не забуде, що вони тут робили», — ці прості слова підбадьорили своєю властивістю підтримувати життя, бо відмовилися коротко описати дійсність — 600 000 загиблих у катастрофічній расовій війні. Відмовляючись увіковічувати, нехтуючи «остаточне слово», точне «підбиття підсумків», визнаючи свою «недостатню спроможність щось додати чи одняти», його слова свідчать про пошану до неописанности життя, яке він оплакує. Письменниця керується саме пошаною, визнанням того, що мова ніколи не зможе встигати за життям. Та й не повинна. Мова ніколи не зможе описати рабство, геноцид, війну. І не варто їй тужити за зухвальством бути здатною так робити. Її сила, її щастя — це досягати несказанного.