Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

«Та чи варто мені приховувати свої почуття від Ернеста? — думала Керол. — Можливо, те, що я плачу, то добре, адже сльози тільки посилюють ілюзію щирості. Щоправда, в цьому немає особливої потреби — цей бідака навіть не здогадується, що й до чого. Водночас така гра досить ризикована: навіщо дозволяти йому на себе впливати? З іншого боку, чом би й не отримати від нього щось корисне для себе? Я плачу за це чималі гроші. Навіть він подеколи виголошує корисні ідеї. З ледачого вовка хоч шерсті жмут!»

Керол почала розтирати свої ноги. Попри те, що Джесс виявився терплячим і добрим тренером, її литки і стегна боліли. Він зателефонував їй минулого вечора, а вранці вони зустрілися біля музею «De Young», щоб побігати навколо озера, яке тонуло в тумані, а також майданчиками для кінних тренувань у парку «Золоті ворота». Керол дотримувалася його поради — її біг швидше нагадував активну ходьбу, вона неначе ковзала, ледве відриваючи стопи від росяної трави. А за п’ятнадцять хвилин страшенно захекалася й жалібно дивилася на Джесса, який граційно ковзав уперед поряд із нею.

— Ще кілька хвилин, — пообіцяв він. — Продовжуй швидко йти, знайди темп, у якому зможеш вільно дихати. Зупинимося біля японського чайного будиночка.

А тоді, через двадцять хвилин невпинного бігу, трапилося щось незвичайне. Слабкість щезла, і Керол відчула, як її наповнює безмежна енергія. Вона глянула на Джесса, який схвально кивнув і блаженно всміхнувся, неначе знав, що в неї відкриється друге дихання. Керол бігла дедалі швидше. Вона летіла над травою, мов та пір’їнка. Піднімала ноги ще вище, і ще, відчуваючи, що може робити це нескінченно. А тоді, коли вони нарешті уповільнили біг і спинилися навпроти чайного будиночка, Керол просто-таки повалилася на землю і була дуже вдячна Джессу за те, що його сильні руки встигли її підхопити.

Тим часом Ернест своєю чергою заносив до комп’ютера історію, яка трапилася на сеансі з групової терапії. То було цінне доповнення до його статті про простір між пацієнтом і психотерапевтом. Один із пацієнтів розповів дивовижний сон:

Уся наша група сиділа за довгим столом на чолі з психотерапевтом, який тримав у руках аркуш паперу. Ми нахилялися до нього, витягуючи шиї, намагаючись зазирнути в текст, однак він ховав його від нас. Водночас ми всі знали, що на тому аркуші написана відповідь на запитання: “Кого з нас ви любите найбільше?”

Ернест занотовував, що запитання «Кого з нас ви любите найбільше?» є справжнім жахіттям для психотерапевта, який проводить групові сеанси. Будь-який психотерапевт боїться, що настане той день, коли група вимагатиме від нього відповіді: ким він найбільше переймається. Саме з цієї причини більшість групових психотерапевтів (та й індивідуальні теж) не дозволяють собі проявляти будь-які почуття до пацієнтів.