Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Нищиш річ, — пошепки попередив Горбач.
Стрибунець прибрав палець.
У двері постукали.
— Заходьте, — тонким голосом крикнув Смердючка.
Двері рипнули, і в отвір протиснулися, скромно притуляючись боками, Сіамці — жахіття й гордість Мотлохівні. Стрибунець злякано подивився за їхні спини, чекаючи, що слідом завалиться Спортсмен, а за ним і ціла Мотлохівня. Але близнюки були без нікого. Зробивши кілька кроків, вони завмерли рядком, наче приклеєні. Однаково одягнені, з однаковими обличчями, нерозрізнимі, як дві монети.
— Ви чого? — запитав Стрибунець. — Чого вам треба?
Сліпий перестав гладити книгу з пухирчастими сторінками й підняв голову.
— У нас справа, — сказали Сіамці.
— Дуже підозріло, — зауважив Смердючка. — Не подобаються мені такі приходи.
Сіамці м’ялися, соваючи черевиками. Довготелесі, худющі, тонкогубі та... «якісь суглобуваті» — неприязно подумав Стрибунець. З-під солом’яних гривок стирчали гачкуваті носи, золотисті очі дивилися кругло й студено, немов у чайок.
— Ви від Спортсмена чи самі по собі? — запитав Сліпий.
— Ми самі по собі, — хором відповіли Сіамці.
— Ми прийшли, бо...
— Хотіли запитати...
— Чи могли б і ми теж до вас у кімнату...
— Переселитися.
Вони ще тісніше притулилися один до одного боками та, позітхавши, замовкли.
— Чого це раптом? — здивувався Горбач.
Сіамці мовчали. На чужій території вони принишкли, відтак здавалися не такими неприємними, як зазвичай, але й симпатії також не викликали. Білі трикотажні фуфайки чорніли ліктями, на шиях висіли ланцюжки з бірками. На одній — буква «Р», на іншій — «М». Бірки весь час переверталися порожнім боком, і розібрати, хто з Сіамців хто, не допомагали.
— Не приймаєте? — похмуро запитав лівий Сіамець.
Стрибунець не встиг відповісти. Двері грюкнули, і в кімнату, не помічаючи Сіамців, швидко прошкандибав розчервонілий Фокусник.
— Вовк іде! — крикнув він. — Чесне слово! Відпустили!
— Ура! — підхопив Смердючка.
Всі видивилися на двері. Стрибунець з полегкістю подумав про лист, який не треба було додруковувати. Горбач радісно дихав йому в потилицю. Смердючка для чогось ухопився за бінокль. Сіамці непомітно відійшли набік і перешіптувалися, кидаючи на Стрибунця похмурі погляди.
— Я лицар в обладунках з гіпсу! — оголосив Вовк, який з’явився у дверях. — Шукаю вірного аж до смерті та годящого зброєносця, щоби він міг нагинатися та зашнуровувати мені черевики, бо я, зодягнений в обладунки, подібний до черепахи, скутої панциром.
Він підійшов до Стрибунця і тицьнув у нього ручкою парасолі:
— Ходи-но до мене у зброєносці, отроче. У кінці кожного року будеш отримувати за свою працю капшук із золотом. А в разі моєї смерті тобі дістанеться цей прекрасний обладунок, що його ти зможеш продати.
Вовк задер свій светр і постукав по гіпсу:
— Згоджуйся. Не пошкодуєш. Життя твоє стане воістину дивовижним.
Стрибунець кивнув.
— Буду просто щасливий. Ось тільки у нас Сіамці...
Вовк примружено глянув на близнюків.
— Вірний шолом мій затуляє огляд, — сказав він. — Скажи-но, хлопче, чи не злі духи мене спокушають, являючи очам дві настільки схожі одна на одну подоби?
Сіамці перезирнулися.
— Ще б пак не духи, — захихотів Смердючка. — Достеменно вони. Ці подоби хочуть із нами жити. Якщо ми дозволимо.
Вовк стукнув об підлогу парасолькою; парасолька розкрилася.
— Чари, — пробурмотів Вовк, закрив парасольку й повернувся до Смердючки:
— Незрозумілі мені слова твої, отроче. Печера ця, де ми зібралися, належить не нам. З божої ласки щокожен мандрівний гаврик вільний забрести сюди, обсушити біля багаття свій плащ і розповісти нам про свої пригоди. Це і є платою за нічліг. Якщо ці двоє не є бісівським насланням, хоча схожість їхніх облич затьмарює мені розум, запроси їх до багаття і передай, що ми раді їх вітати.
Сіамці ошелешено витріщали на Вовка чаїні очі.
Вовк знову стукнув парасолькою:
— Видати, простолюдці! Чом же не називаєте імен своїх, наче соромитеся! А може, імена ваші покриті ганьбою? Може, ви сини Каїна, гнані прокляттям?
— Н-н-ні, — простогнав один із Сіамців. — Ми зовсім не це!
— Лицарі ми, — знайшовся другий Сіамець. — У бурю потрапили.
Вовк поворушив бровами, кидаючи на братів підозріливі погляди.
— То сушіться, — сказав він. — І оповідайте нам свою історію.
Він сів на підлогу.
Фокусник, Горбач і Стрибунець тихо розсілися навколо. Сіамці перезирнулися й теж сіли, схрестивши ноги та дружно згорбившись.