Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Пішли. Холодно.
Стрибунцеві було вже не холодно, а жарко.
— Скажи, — сказав він пошепки, коли вони піднімалися по сходах. — Скажи, а що ти про мене знаєш?
— Я знаю, яким ти будеш, коли виростеш, — сказала вона.
Чорне шатро волосся й довгі ноги. Дзвінкий стукіт кованих черевиків по сходах.
— Правда?
— Звичайно. Це відразу видно, — вона зупинилася. — Біжи вперед, хрещенику. Не треба, щоби нас бачили разом.
— Так!
Він вибіг сходами нагору й на майданчику обернувся.
Відьма підняла на прощання руку. Він кивнув та злетів через проліт. Далі біг, не зупиняючись. Мокрі джинси липнули до ніг. Що вона про мене знає? Яким я стану, коли виросту?
У спальні Сліпого не було. Фокусник, поклавши хвору ногу на подушку, з відсутнім виразом обличчя терзав гітару. На ліжку Горбача височів білий трикутний намет. Щоранку цей намет із простирадл, натягнутих на дерев’яні планки, обвалювався, й щовечора Горбач встановлював його заново. Він любив, коли його не було видно.
Стрибунець подивився на намет. Усередині хтось ворушився. Стінки-простирадла тремтіли. Але вхідна завіса була затягнута, й розгледіти, що всередині, було неможливо. Стрибунець з полегкістю зітхнув. Горбач був у себе, він був зайнятий, і він не підстерігав Стрибунця біля дверей з запитаннями. Стрибунець даремно остерігався.
Смердючка теж був зайнятий. Нанизував на нитку шматочки яблук, які збирався засушити. На підлозі валялася заляпана болотом куртка Горбача.
Вовк звісив ноги з підвіконня.
— У дворі не вистачає похідної кухні, — сказав він. — Для бездомних собак. Ви з Горбачем стояли б у білих ковпаках, а собаки — в черзі, кожна з мискою в лапах.
— Вовче, а хіба по мені видно, яким я стану, коли виросту?
— Дещо видно, — здивувався Вовк. — А чому ти питаєш?
— Просто так. Чомусь захотілося дізнатися.
— Ти, напевно, будеш високий. І не повний.
— А ще вкриєшся прищами, — пискнув Смердючка. — Усі старші прищасті, як суничні галявини. Будеш рудуватий прищастий блондин. І з бакенбардами. Кошлатими такими.
— Дякую, — похмуро сказав Стрибунець. — А яким будеш ти сам?
— Хто, я? — Смердючка помахав недонанизаною в’язанкою яблук і заплющив очі. — Бачу, бачу себе! — проспівав він. — Через шість років. Красеня-мужчину. Мій жагучий погляд пронизує наскрізь усіх і кожного. Жінки падають знесилені до моїх ніг. Пачками. Тільки встигай підбирати їх, нещасних...
— Коли будеш підбирати, не перечепися через свої вуха, — попередив Вовк. — А то вони подумають, що на них комар упав.
Смердючка ображено відвернувся. Намет Горбача задрижав, і звідти вистромилася розкошлана голова:
— Вовче, мене нудить від цієї книги. Того прохромили мечем, цього прохромили мечем. Скільки можна? Мені ці прохромлені всю ніч будуть снитися.
— Не хочеш — не читай. Ніхто тебе не примушує.
Горбач прибрав голову й сердито засмикнув завісу. Намет захитався. Вовк і Стрибунець стривожено спостерігали за ним, поки він не перестав нахилятися.
— Мене, напевно, заберуть до Могильника на день-два, — сказав Вовк. — Завтра вранці. Ненадовго.
— Чому? — насторожився Стрибунець. — Ти ж тепер здоровий.
Вовк ліг на підлогу й заклав руки за голову.
— Хочуть заштовхати в корсет. Буду тягати на собі могильний панцир, як стара, мудра черепаха, — то був жарт, але в голосі Вовка прозвучало дещо таке, чого Стрибунець давно не чув.
— Ти боїшся? — запитав Стрибунець.
— Я нічого не боюся, — відрізав Вовк. Його очі стали злими.
Стрибунець зіщулився.
— Не треба, — попросив він, — Вовче... Твої думки пахнуть зовсім не так, як слова. І це відчутно.
Вовк підвівся на ліктях, здивовано дивлячись з-під сивої гривки:
— Як ти сказав? Думки пахнуть? І ти це відчуваєш? Я б не здивувався, якби Сліпий таке сказав. Але чомусь так говориш тільки ти.
Вовк насміхався, але його очі перестали бути колючими, і Стрибунець заспокоївся.
— Паршивенький лексикон, — шепнув Смердючка, який підслуховував їхню розмову.
— Сам ти паршивенький, — заступився за друга Горбач з глибини свого намету. — Це гарно. Стрибунець сказав, як поет.
Стрибунець засміявся. Горбач знову вистромився назовні:
— А якщо вони тебе не відпустять, що нам робити? Ну бо а раптом не відпустять?
— На цей випадок я надішлю вам листа з інструкціями, — пообіцяв Вовк.
Смердючка зрадів:
— Виконаємо, — пообіцяв він. — Дім аж здригнеться, слово Смердючки. Прикуємо себе ланцюгами до дверей Могильника. Обіллємося бензином і почнемо перекидатися сірниковими коробками. Усе буде зроблено на найвищому рівні.