Ностромо. Приморське сказання

Друзі та родичі вже позабирали більшість поранених — жертв дводенних заворушень, але ще можна було побачити поодинокі постаті, які сиділи, похитуючи забинтованими головами в такт музиці. Чарлз Ґулд спішився. З дверей пекарні вийшов заспаний мосо і взяв коня за вуздечку; практикант поспіхом намагався сховати свою гітару; дівчата, не знітившись, усміхнено відступили назад, а Чарлз Ґулд, прямуючи до сходів, мимохідь помітив у темному кутку патіо ще двох людей: смертельно пораненого карґадора та жінку, яка уклякла коло нього, — вона квапливо жебоніла молитви, водночас намагаючись просунути в задерев’янілі губи вмирущого шматочок помаранчі.

У легковажності та стражданнях цього невиправного народу проступав нещадний лик марноти марнот, нещадно змарновані життя та смерті, викинуті на вітер у даремному прагненні доскочити свого раз і назавжди. На відміну від Деку, Чарлз Ґулд не міг легковажно грати роль у трагічному фарсі. Для нього цей фарс був досить-таки трагічним, а от комізму він у ньому ніякого не бачив. Дуже потерпав від самовпевненості безнадійної глупоти. Був надто послідовно практичним і надто ідеалістичним, аби його тішив цей чорний гумор, як тішив він Мартіна Деку, матеріаліста з багатою уявою, який дивився на життя крізь призму неупередженого скептицизму. Чарлзові, як і всім нам, компроміси з совістю здавалися ще потворнішими на тлі поразки. Його навмисна мовчазність вберігала його від явного лицемірства, але Ґулдова концесія все ж підступно розбещувала його помисли. «Сам мав би знати, — казав він про себе, спершись на балюстраду “корредору”, — що з ріб’єризму нічого не вийде». Копальня розбещувала його помисли, бо мусив, попри свою огиду, вдаватись до хабарництва та інтриг просто для того, щоб мати змогу спокійно працювати день по дню. Як і його батькові, йому не подобалось, коли його грабували. Це його бісило. Він переконав був себе, що, без огляду на високі міркування, підтримка сподівань дона Хосе на реформи — справа корисна. І кинувся в цю безглузду бійку, як і його бідолашний дядько, чия шабля висіла на стіні його робочого кабінету, кинувся на захист звичайнісіньких правил доброго тону, властивих організованому суспільству. Просто Чарлзовою зброєю були багаті надра копальні, а це зброя далекосяжніша й витонченіша, ніж щире крицеве лезо з простим бронзовим ефесом.

Ця зброя багатства — ще небезпечніша для свого власника, вона двосічна, і леза її — власна захланність та людські злидні, вона протруєна всіма вадами, породженими самопотуранням, неначе отруйним зіллям, вона оскверняє ту справу, заради якої її видобуто, вона завжди готова незграбно схибити в руці. Але Чарлзові зараз не лишалось нічого іншого, як далі нею битись. І він пообіцяв собі, що швидше дозволить розтрощити її на друзки, ніж вирвати в себе з руки.