Музей покинутих секретів

Я дав йому двадцять доларів під якимось благим приводом, хоч він і не просив, — і він зрадів, немов на хвилинку пробудившись. Я подумав, що тепер він учепиться в мене кліщем, канючитиме телефончик і так далі, але він хутенько розпрощався з виглядом людини, що поспішає на ділову зустріч, і затрюхикав через парк, — а коли я спускався машиною по Золотоворітській, то побачив, як він заходить у бар на розі, побачив напружений вираз його спини (саме так — вираз спини!), і до мене аж тоді дійшло, куди він так шпарко погріб: там стояли гральні автомати.

Це було так, ніби мені показали ймовірнісний варіант мого власного життя. Те, що могло б бути й зі мною, якби одного дня, видивляючи під ногами годящий бичок, я не побачив себе збоку й не вжахнувся: о чорт, то це, виходить, так легко?.. Отак-о, не встиг озирнутись — а ти вже на смітнику, і досвід виживання кількох поколінь — зеків, розкуркулених, переселенців, героїв дзядзьових розповідей про Карлаґ, усі їхні давнозабуті навички, «я замєтіл окурочєк с красной помадой і рванулса із строя к нему», — вони, виходить, уже тут, напоготові, вийняті з тебе, мов із морозилки?.. Я пам'ятаю навіть те місце, де мене вдарило: на бульварі Шевченка, неподалік од метро «Університет». Ніби виштовхало з летаргійного сну, і я ошаліло заозирався, впізнаючи місцевість. В такі моменти вона чомусь назавжди фіксується в голові, як на поштівці: пізня осінь, їдь, хляга, підсліпуваті ліхтарні, ятки вздовж огорожі Ботсаду, його темна присутність унизу і не менш темна, тільки вгорі, купами бань у бурому небі, — Володимирського собору по другий бік вулиці: я ніби одночасно бачив це все зверху — велетенський, крутий київський схил, по якому мене зносило вділ, як парашутиста, я відчув тілом цей напрямок руху, як буває вві сні, — вділ, обдираючись об штахетини огорожі, на безбач, на голе віття Ботсаду… Весь із себе молодий-талановитий, переможець усіх олімпіад і любимчик Струтинського, — я йшов на дно, опускався без жодного спротиву, втягнений в інерційне дочахкування вже в дійсності спиненої машини: моя лабораторія конала, конала вся система наших дослідних інститутів, уся прикладна й фундаментальна фізика, хімія, астрономія, біологія, що перед тим півстоліття їли й пили за рахунок нагромадження дедалі досконаліших знарядь убивства, — тепер із усіх спадкоємців се-ре-се-ру вбивати дозволено було тільки росіянам, а наші шакали влаштували собі бенкет із недоїдків — і наввипередки сплавляли смертоносний брухт по всіх латино-афро-азіатських усюдах, скуповуючи один з-перед другого живих жирафів собі на дачу й забивши болт на всяку науку на десятки років наперед… Які сонячні батереї, ідіот! — я мало не застогнав тоді вголос серед вулиці, ясно, як на графіку, вгледівши дальшу траєкторію свого руху — все нижче й нижче, в глибоководну тьму, пускаючи бульбашки: в безвихідь, у розпродажі-пере-продажі чого трапиться під руку (два дзядзьові портсигари я на той час уже продав і проїв), — і все в мені збунтувалося, кожна клітинка заверещала: ні! — і весь мій, курва, унікальний мислительний апарат, доти прив'язаний до термоіонного ґенератора, гарячково застукав, долаючи інерцію, пхаючи мене в протилежному напрямку — нагору, чіпляючись за всі можливості, що їх я раніше не розглядав усерйоз: того ж вечора я подзвонив своїм портсигарникам.