Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
Життя помахує рівномірно своїми крильми, як і раніше, як сто років тому: спекується днів і викликує нові. І комусь сторонньому, могло б здаватись, що немає ніяких змін ані в школі, ані в Дарчиному житті.
Міґулів питав з однаковим спокоєм і ласкою історію тих з „форте біне", як і засудженців з „інсуфічєнт". Мігалаке теж без великих труднощів пригадував собі, що „Поповіч" є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопису, але хоч признавав її в класі. Добрі очі вчителя Спілого, може, трохи частіше, як давніше, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні й ніжні. Мікроскопом не доглянув би ніхто в них порошинки докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з конфітурами. Навіть о. Луців однаково, як сорок років тому, закінчує урок релігії словами:
— А тепер помолимося, діти!
Навіть Данко, коли вряди-годи натрапить на Дарку, вітає її, як завжди своїм улюбленим:
— О, Дарко! Як маєшся?
Підготовка до „свята злуки" без поспіху й гамору, але посувається вперед. Поза тим, усе „як звичайно" і „як раніше".
Тільки Дарка одна в цьому завороженому світикові спалюється від таємного вичікування. Щось діється і назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що ці всі Циганюки, Іванчуки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промінює силою свого існування з їх мозків, з їх конспіративно затиснених уст і невидними, без барви і запаху, проміннями дістається до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже:
— Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас.
Навмисне лізе Циганюкові на очі, щоб пригадатись йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Вертається з Лідкою із школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сідлами.
— Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!
Орест вітається і без слова йде далі. Тоді Лідка з сміху падає в лють:
— Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти терпиш на манію переслідування!
Тепер Дарка за кожним поворотом із школи додому приспішує ходу.
— Скоріше, Лідко, скоріше… або ти лишайся, а я побіжу скоріше… до мене, запевно, лист прийшов!
Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора; напевно, не буде завтра ані позазавтра. Вночі зривається Дарка і переляканою сідає на ліжку:
— Здається мені, що хтось стукав у вікно!
Приходить пані в нічному кафтанику із свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся відмовить молитву за спокій покійників і йде спати.
Згодом приносить хтось до класи у болотистий день (коли дороги ще, мов котики в біло-чорні латки) перші проліски. Миттю розхапують їх. Бідні проліски розлучені, проколені шпилькою в саме серце або здушені бутон'єрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не міняє факту, що весна вже явилася. Вона ще тільки причепурюється у передпокої химерного березня.
Свято злуки, офіційно „сербаре унірій", вже не за плечима, а побіч них. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській.
— Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю?.. Щось станеться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї нагоди… будеш бачити… будеш бачити, що з того вийде! — повторює Дарка, хоч і не вміє детально передати словами картину своєї уяви. Оріховська не падає в лють на цей раз. Вона бере Дарку за плечі (Наталка майже на три роки старша за Дарку, тому й рух цей виходить якийсь такий материнський):
— Нічого не станеться, Дарко… Так тепер треба… Ти будь з розумом і зрозумій це.
Дарка не вірить Оріховській. „Вони" вважають її за шмаркату. Ось і все.
XXIV
День на 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Був понурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли учениці та учні всіх клас. У фізкультурній аулі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кривулькуватими, брудними струмочками. На передній стіні, обрямованій сосниною і триколором[61] — задумливі портрети їх величности короля Фердинанда і королеви Марії. Всі діри від дрючків і знаки від драбин на стіні прикривав великий перський килим, який так нагадував Персію, як осел поїзд.
Дарка хоче пропхатись на сам перед, але сильніші плечі спихають її в найбільш глуху і тісну середину зали. Звідси вона не зможе бачити навіть Орестового обличчя. Здається їй тільки, що він повинен бути десь напереді і, напевно, там є. Приходить їй на думку (мозок любить інколи в найсерйозніші хвилини відчиняти такі комірки) те, що колись оповідав о. Підгірський про юрбу. Він був тоді ще студентом, і на одному вічі чи цісарському параді дійшло до такого натовпу, що о. Підгірський, щоб дістатись на вулицю, мусив іти по головах і плечах юрби. Дарці стає смішно: як вона буде марширувати по плечах і руках цих хлопчиськів?
61
синьо-жовто-червоний румунський національний прапор.