Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Пані провадить гостю (ніби Дарка тут перший раз!) до її кімнати. Дарка дивується:

— Тут щось наче змінене… щось змінилося за той час, як мене не було… якось так дивно…

— Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змінитися? От скидайте плащик і ходіть до кухні чаю напитися!

— Дякую… я дуже дякую… я зараз… тепер щойно три чверті на першу… я побіжу ще під гімназію.

— Чекайте… сідайте… Лідка не скаже мені того, про що я хочу знати.

Ніяково й соромно в будний день іти до гімназії без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не зачекала до завтрашнього дня. На коридорах пусто, і такий тут діловий спокій, що Дарка не зважується кашляти голосніше. Тільки краплини з водотягів цяпають одноманітно. Дарка навшпиньки дістається під свою „IV-у". Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто ж би інакше розповідав про якусь пригоду на Клокучці латинською мовою. На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще чого доброго дістане на привітання по носі клямкою!

Перша вилітає з класи Шнайдер в окулярах. За нею викарабкується із своєю латиною вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не випускають собі Дарки з рук.

— Кіндер, вона вигарніла! Слово чести, вигарніла! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! — перекрикує всіх, як звичайно, Міці.

Стефа проводить своїми одуховленими пальцями легенько по Дарчиному обличчі.

— Вже підсніжки цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?

Дарка бере ті пальці в руки, стискує їх таким теплим дотиком, що передає більше, як поцілунок.

— Добре, Стефко!

Дарчині очі шукають за Наталкою Оріховською. Ця стоїть на своєму місці, під піччю, і ледве відсміхається на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:

— Ти, що чувати між „нашими"?

Оріховська ліниво знизує лівим плечем:

— Нічого цікавого… Зрештою, прийди сьогодні пополудні до мене.

— Що там Підгірська робить? Ще не знайшов для неї татко якого-небудь богослова? — питається хтось на глум.

Лідка бере Дарку попід руку (інколи добре побути трохи далеко від людей!), ніби Дарка до нікого, тільки до неї належить, і так ступінь за ступнем вони зіскакують вниз.

Лідка вмерла б, якби не говорила:

— Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що вдома казали на це все? Як мамця прийняла твоє свідоцтво? Правда, що не вбила ані не повісила тебе за нього… Ой, ти… ти боягузова донько! Ну, говори… та ж ми більше як місяць не бачилися!!!

— Лідко, май сумління! Не так зразу все, і то про те — найприкріше!

— Вдома… ти ж знаєш, як дома… кожні батьки хотіли б, щоб їх діти мали матуру. Татко якось більше розуміє від мамці… Мамця… але що я буду про себе говорити? Коло тебе більше нового!