Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ох і шибеник! Ох і шибеник!
Повозом вони доїхали до старого клубу «Пасіфік-Юніон» і там ще з годину поважно обговорювали майбутнє Діка Фореста й знов обіцяли собі справдити ту довіру, що виявив їм покійний Річард Форест. А Дік під той час хутко спускався з Ноб-Гілу порослими травою брукованими зуличками, занадто крутими для повозів. Унизу не було вже багатирських палаців та розкішних садиб — зразу під горою тулилися злиденні вулички дерев’яних курників, де жив трудящий люд. Сан-Франціско 1887 року являло собою таку саму мішанину палаців і халуп, як і старі європейські міста. Ноб-Гіл здіймався, немов середньовічний замок, серед бруду й тісноти буденного життя, що гніздилося та барложилося попід ним.
Дік зупинився на розі під бакалійною крамничкою, над якою на другому поверсі мешкав Тімоті Гаган-старший, бувши полісменом з платнею сто доларів на місяць, він мав змогу жити вище за своїх ближніх-сусідів, що утримували родини на місячну платню, не більшу як сорок чи п’ятдесят доларів.
Хоч вікна нагорі були відчинені й не завішені, та марно свистів Дік, ходячи попід будинком. Тіма Гагана-молодшого не було вдома. Але Дік свистів недовго: тільки-но він замислився, де ж би в ближчій околиці можна знайти Тіма, як той сам з’явився з-за рогу, несучи бляшанку з-під смальцю, повну свіжого, спіненого пива. Він буркнув, вітаючись, і Дік буркнув на відповідь так само недбало, мовби це не він допіру так по-вельможиому закінчив розмову з трьома найбагатшими грошовими королями великого міста. З голосу його нітрохи не було знати, що це власник двадцяти мільйонів, які ще й примножувалися з часом, і нітрохи ті мільйони не пом’якшували його хлоп’яцької бурмакуватості.
— Це я тебе не бачив, відколи помер твій стариган, — зауважив Тім.
— Ну, зате бачиш тепер, — відрубав Дік. — Чуєш, Тіме, я до тебе одне діло маю.
— Зачекай, поки я віднесу пиво своєму стариганові,— сказав Тім, досвідченим оком оглянувши піну в бляшанці.— А то буде крику, як без піни принесу.
— Дарма, сколотиш, то й буде піна, — заспокоїв його Дік. — Я тільки на хвилинку. Я сьогодні тікаю з дому. Гайда разом, хочеш?
Тімові голубі ірландські очиці загорілися цікавістю.
— А куди? — спитав він.
— Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирішити потім. Ти ж усе ліпше за мене знаєш. То як скажеш?
— Стариган з мене душу виб’є,— завагався Тім.
— Хіба тобі це первина? — відповів Дік, нітрохи не розжалений. — Коли згоден, то стрінемось увечері о дев’ятій біля пристані перевозу. То як? Я дожидатиму там.
— А що як я не прийду? — опитав Тім.
— Однаково — сам подамся, — Дік повернувся, ніби хотів уже йти, тоді ще недбало кинув через плече: — Краще гайда разом.
Тім сколотив у бляшанці ниво й відповів так само недбало:
— Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тімом Гаганом, Дік рушив шукати іншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, і казали, що за двадцять центів більш ніде в місті так смачно не пообідаєш. Маркович-молодший був вінен Дікові два долари, і Дік, розшукавши його за годину, взяв у нього скільки було — долар і сорок центів, а решту боргу подарував.
Потім він нерішуче, збентежено поплентався по Монтгомері-стріті, вагаючись між численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магістраль. Нарешті він на одчай душі шмигнув у одні двері й спромігся обміняти на вісім доларів і квитанцію свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дік, не менше п’ятдесяти доларів.
Вечерю в нобгільських палатах подавали о пів на сьому. А він вернувся додому аж за чверть до сьомої й став перед очі місіс Самерстон. То була дебела літня пані, що походила зі славної родини Портер-Рікінгтонів, чиє банкрутство в середині сімдесятих років струснуло цілим тихоокеанським узбережжям Штатів. Попри дебелу комплекцію, вона завжди скаржилась на «розшарпані нерви».
— Ну, куди це годиться, Річарде! — вичитала вона хлопцеві.— Вечеря вже п’ятнадцять хвилин на столі, а ти ще не помив рук і сам не вмився.
— Вибачте, місіс Самерстон, — перепросив Дік. — Я більше ніколи не примушу вас чокати. І взагалі я не завдаватиму вам клопоту.
За вечерею, поданою для них двох з усією помпою у велику їдальню, Дік силкувався догоджати своїй виховательці: хоч він і знав, що її найнято за його гроші, але почувався так, ніби вона в гостях у нього.
— Коли ви вже тут улаштуєтесь, вам буде дужо гарно жити, — пообіцяв він. — Це добрий старий дім, і більшість служників уже багато років у нас служать.