Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— А поки мені нема двадцять одного року, з усіх своїх мільйонів я не зможу взяти й ста доларів, щоб витратити, як мені схочеться? — запитав Дік покірливо.
Містер Девідсон почав був відповідати, добираючи заспокійливих виразів, але хлопець підняв руку: я, мовляв, ще не скінчив.
— Як я зрозумів, я можу витрачати свої гроші тільки за нашою спільною згодою — вас трьох і моєю?
Опікунська рада закивала головами.
— Цебто як ми погодимось, так і буде?
Опікуни знов кивнули.
— Ну, то я хочу мати сто доларів зараз, — заявив Дік.
— Навіщо вони тобі? — спитав містер Крокет.
— Можу сказати, — спокійно відповів Дік. — Я піду в мандри. У подорож.
— Ти сьогодні підеш спати — рівно о пів на дев’яту, — відмовив містер Крокет. — І ніяких ста доларів не одержиш. Та пані, що ми тобі про неї казали, прийде сюди на шосту годину. Вона, як ми тобі пояснили, доглядатиме тебе весь час, день у день від ранку до вечори. О пів на сьому, як звичайно, ти повечеряєш разом з нею, а потім вона подбає, щоб ти вчасно ліг спати. Як ми вже сказали, вона має заступити тобі матір — стежитиме, щоб у тебе завжди були помиті вуха й шия…
— І щоб я купався щосуботи ввечері,— докінчив за нього Дік якнайлагідніше.
— Саме так.
— А скільки ви… цебто скільки я платитиму тій пані за її послуги? — спитав Дік, несподівано звернувши на інше: у нього вже була така звичка, і він не раз спантеличував тим учителів та однокласників.
Містер Крокет уперше відповів не зразу, а спочатку прокашлявся.
— Адже це я платитиму їй? — допитувався Дік. — Із своїх двадцяти мільйонів цебто?
— Батькова порода, — тихенько мовив сам до себе містер Слокем.
— Місіс Самерстон, тобто «та пані», як ти зволив її назвати, одержуватиме сто п’ятдесят доларів на місяць, або ж тисячу вісімсот на рік, — відповів хлопцеві містер Крокет.
— Пропащі гроші,— зітхнув Дік. — Та ще й харч і помешкання!
Він підвівся, як справдешній аристократ — не спадковий, зате вихований за тринадцять років у палаці на Ноб-Гілі. Підвівся так, що й опікунська рада мимоволі повставала зі шкіряних фотелів. Одначе й не так, як підводяться маленькі лорди Фонтлерої[91], бо він мав двоїсту натуру. Він уже знав, що у людського життя багато облич і багато шляхів. Недарма Мона Сангінетті перемагала його на диктантах. І недарма він бився з Тімом Гаганом унічию, до замирення, а потім удвох із ним верховодив товаришами.
Його доля народилась у несамовитій золотій гарячці сорок дев’ятого року[92]. В палаці з нього вирощено аристократа, а в міській школі виховано демократа. Рано розвинувшись, він уже розумів, нехай ще трохи й по-дитячому, відміни між привілейованою кастою і широкими масами; а під усім тим його сповнювала уперта воля й спокійна самопевність, незбагненна для трьох літніх добродіїв, яким було доручено його долю і які зобов’язались примножити його мільйони та зробити з нього справжню людину — таку, як вони її собі уявляли.
— Дякую вам за вашу ласку, — сказав Дік, звертаючись до всіх трьох. — Гадаю, що ми не сваритимемося. Звісно, ті двадцять мільйонів мої, і, звісно, ви берегтимете їх для мене, бо ж я ще не тямлю нічого у справах…
— І ми їх примножимо, любий мій, ми їх для тебе примножимо безпечними, вивіреними способами, — запевнив його містер Слокем.
— Тільки щоб без спекуляції! — застеріг Дік, — Моєму татові щастило, але я сам чув, як він казав, що тепер не ті часи і вже не можна ризикувати так, як колись ризикували всі.
І ці його слова, і деякі попередні могли б навести на гадку, ніби в юного Діка була ница й скнара душа. Але то була б помилка. Якраз навіпаки: в потаємних думках і в планах, що снувались ту мить у нього в голові, він так легковажив, так зневажав свої мільйони, що його б можна зрівняти з п’яним матросом, який розкидає на березі одержану відразу трирічну платню.
— Я ще тільки хлопчак, — провадив Дік. — Але ви мене покищо не дуже добре знаєте. Згодом ми познайомимося краще, а тим часом — ще раз дякую вам…
Він якусь мить помовчав, тоді вклонився стримано й гідно — вельможі з нобгільських палаців навчаються так уклонятися змалку. Він давав опікунам узнаки, що розмову скінчено. Мовляв, він їх відпускає. І вони добре те відчули. Вони, такі самі вельможі ділового світу, як був його батько, відійшли збентежені й спантеличені. Надворі, опускаючись широкими кам’яними сходами до повоза, що чекав на них, містер Девідсон і Слокем хотіли були вилити своє збентеження в гнів, але містер Крокет, що тільки-но говорив з хлопцем так дратливо й різко, промурмотів у захопленні:
91
Лорд Фонтлерой — герой популярної свого часу напів-сентиментальної повісті американської письменниці Єлізи Барнет (1849–1924) «Маленький лорд Фонтлерой» (1886).
92
Золота гарячка сорок дев'ятого року. — У 1848 році в Каліфорнії відкрито великі родовища золота, після чого почалася знаменита «золота гарячка».