Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. “Он що воно таке – Лисиця, – подумав він. – То хто кого їсти буде?..”
– Я, – сказав він Валентині, – чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать...
Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.
– Да, – сказав він. – А ще я люблю рибки...
– О, в нас тут у річці риби скільки хоч, – заспокоїла його Валентина.
– По-моєму, ви мене не так пойняли, – сказав Корж – Я люблю не рибу, а рибки...
– Які це рибки? – трохи здуміло подивилася на нього Валентина.
– Абникнавені, – сказав молодик. – Ті, що в якваріюмах пливають...
– А-а! – протягла Валентина.
– Ну да! – незворушно сказав молодик. – Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться...
Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.
– Отут його можна й поставить, – сказав.
– Кого? – перепитала Валентина
– Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.
– Ну, якваріюм – це не те, що чоловік горілку хлеще, – згодилася Валентина.
– Да, – сказав молодик. – Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.
– Може, дітей? – делікатно поправила його Валентина.
– Да, й дітей, – сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.
6
Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, – пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку “чорнила”. До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, – кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку “чорнила”, щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.
– Хотів би я мати такого зятя, як ти, – сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.
– От би нам, дядьку, таку талабайку, – засміявся Андрій. – Як ревонули б оце зараз у небо.
– А коло хати й сіли б, хе-хе! – зареготався й Степан.
Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.
– Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, – трохи плаксиво сказав Андрій – його таки розібрало.
– Бо дурний, – сказав Степан. – Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш – хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. – Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. – Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! – рубонув він. – Чув, що я сказав: р-раз – і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?
Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й горда Марина, і йому стало смутно. Не хотілося йому вже сідати і в того літачка, не хотілося з ревом приземлятися біля хати Карташевських, а хотілося йому обійняти оцього славного Степана Григоровича і поплакати разом з ним, а може, й заспівати якоїсь журливої, такої журливої, що серце вирветься з грудей.
– Не схоче мене ваша дочка, – сказав печально Андрій.
– Коли будеш така кваша, то й не схоче, – сердито блиснув оком Степан. – Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?