Твори в 12 томах. Том 11
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #11
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори в 12 томах. Том 11». Краткое содержание книги:
Кішчині очі, меткі, пильні, безмежно сторожкі, з чорними прямовисними щілинками-зіницями, прорізаними ніби на чудовних жовто-зелених опалах, оббігли всю кімнату, а тоді спинилися на Кокі. І одразу по голові стало видно, що кішка напружилася, припала до підлоги й застигла. А очі її втупились у птаху кам’яним поглядом сфінкса, що дивиться вдалину через віковічні спраглі піски пустелі. Здавалось, вони дивляться так уже цілі тисячоліття.
Так само застиг і Кокі. Він не натяг плівки на скошене око, не ворухнув схиленою набік головою, ані жодним пірцем — нічим не виказав страху, що вже закрадався в нього. Кішка й птиця скам’яніли, дивлячись одне одному в очі, як мисливець і здобич, хижак і жертва, м’ясожер і його їжа.
Кілька довгих хвилин тривало так, потім голова в щілині прочинених дверей повернулась і зникла. Якби птахи вміли зітхати, Кокі зітхнув би з полегкістю. Та він навіть не ворухнувся, прислухаючись до повільної людської ходи, що затихала в коридорі.
Минуло ще кілька хвилин — і так само зненацька привид з’явився знову. Тепер уже не сама голова, а й довге гнучке тіло прослизнуло до кімнати й спинилось аж посеред підлоги. Очі знов утупилися в Кокі, а тіло застигло, тільки довгий хвіст метлявся з боку на бік рвучко, сердито, однак монотонно.
Не спускаючи Кокі з очей, кішка помалу підійшла ближче й спинилась менш як за шість футів від нього. Лише хвіст метлявся з боку на бік та очі жаріли самоцвітами у світлі, що падало з вікна просто на неї, а прямовисні зіниці звузились у ледь помітні чорні щілинки.
А какаду, хоча й не міг мати такого виразного уявлення про смерть, як у людини, все ж по-своєму розумів, ще йому загрожує кінець. Завваживши, що кішка вже помалу напружується перед стрибком, Кокі, цей відважний жмутик життя, уперше зроду виказав цілком прощенний страх.
— Кокі! Кокі! — жалібно крикнув він до глухих, бездушних стін.
Він звертався до цілого світу, до всіх сил і всіх речей у ньому, до двоногих живих істот — людей, а зокрема до стюарда, Квека й до Майкла. Крик його означав: «Це я, Кокі. Я зовсім маленький і кволий, і оця почвара хоче мене знищити, а я люблю ясний світ, хочу жити, хочу тішитися теплом і світлом, я такий невеличкий, такий плохенький, лагідний і не можу оборонитися від цього великого, кошлатого, голодного звіра, що хоче мене зжерти. Рятуйте мене, рятуйте! Я Кокі. Усі мене знають. Я Кокі».
Усе це і ще багато-багато іншого чулося в тому крикові: «Кокі! Кокі!»
Та глухі стіни не відгукнулись, не відгукнувсь і коридор, і весь світ. Миттєвий переляк минувся, і Кокі знову став той, що був перше: маленький відважний какаду. Він сидів на підвіконні нерухомо, схиливши голівку набік, і одним оком, не кліпаючи, дивився вниз, на підлогу, де так близько, так небезпечно близько чигав одвічний ворог усього пташиного роду.
Голос його, такий людський, злякав кішку, і вона не стрибнула, а лише прищулила вуха й припала ще дужче до підлоги.
Знов настала тиша, у якій чути було тільки велику зелену муху, що дзижчала й гучно стукалась у шибку: і в неї була своя трагедія, бо оманливо прозора стіна в’язнила її, не пускала в ясний світ, що сяяв так близько.
Своя біда, своя мука була й у кішки, їй дошкуляв голод, що висушив у ній молоко для сімох кволеньких, писклявих кошенят, ще сліпих, із тоненькими, безсилими лапками. Про них їй нагадував щем у сухих ципках та материнський інстинкт, і завдяки якимсь тонким процесам у мозку вона могла вочевидь уявляти їх у темному кутку під сходами в підвалі, де вона потай змостила серед мотлоху кубло й навела їх, прокравшися туди крізь прорвану сітку на душнику.
І той зоровий образ, і шкулький голод підштовхнули її, і вона знов напружилася для стрибка, вимірюючи відстань очима. Та Кокі вже став самим собою.
— Стонадцять чортів! Стонадцять чортів! — голосно закричав він, войовниче й зухвало настовбурчивши пір’я. Кішка внизу налякано припала до підлоги, прищулила вуха, заметляла хвостом й озирнулась по кімнаті, видивляючись у найтемніших кутках, чи не ховається там людина, що вигукнула ті слова.
Усе те кішка робила, хоч добре чула й бачила, що людським голосом кричить біла птаха на підвіконні.
Зелена муха ще раз стукнулась у невидимий мур своєї в’язниці. Кішка, враз наважившись, підібралась і плигнула на підвіконня, просто на Кокі. Він метнувся вбік, але кішка махнула лапою, дістаючи його, і він підстрибнув угору, тріпочучи відвиклими від льоту крильми. Кішка зіп’ялася на задні лапи, а однією передньою сягнула вгору, наче дитина, що бриликом ловить метелика. Лапа в кішки була сильна й мала гострі гачки-пазурі.