Твори в 12 томах. Том 11
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #11
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори в 12 томах. Том 11». Краткое содержание книги:
А потім утупив очі в Квекову пухлину й докінчив урване речення:
— Отже, я б сказав, що це найтиповіше, найдостигліше леп-розне нагноєння, яке лишень будь-хто із сан-франциських лікарів мав честь демонструвати органам санітарного нагляду.
— Проказа! — вигукнув доктор Мастерс.
Усі аж здригнулися, почувши те слово. Сержант і два полісмени сахнулись від Квека; міс Джадсон здушено зойкнула й сплеснула руками; а Дег Доутрі вражено, однак недовірливо спитав:
— Що це ви нам ліпите, докторе?
— Стійте! — владно гримнув Еморі на стюарда. — Подивіться, будь ласка, — він обернувся до решти й легенько доторкнувся жариною свіжої сигари до темної латочки між бровами в Доутрі.— Не руштеся! — наказав він йому. — Стривайте. Ще не все.
Доутрі стояв, спантеличений, розгублений, і дивувався, чого ж це лікар більш нічого не робить, а сигара палила йому шкіру, поки всі почули сморід смалятини й побачили дим. Тоді Еморі, переможно засміявшися, відступив.
— Ну, робіть уже, що вам треба, — пробурчав Доутрі: він ще не встиг нічого зрозуміти, так раптово все сподіялось. — Тільки, як зробите, поясніть, будь ласка, що це ви сказали за якусь проказу. Цей чорношкірий хлопець мій, і я не дозволю вам клепати таке на нього… чи на мене.
— Панове, ви самі бачили, — не зважаючи на ті слова, заговорив Еморі. — Два безперечні випадки, хазяїн і служник. У служника вже пізніша стадія, сполучення обох форм, а в хазяїна тільки безболісна форма. У нього ще й мізинець уражений. Заберіть їх обох. І я вам раджу, докторе Мастерсе, ретельно продезинфікувати карету, коли відвезете їх куди слід.
— Слухайте-но!.. — почав був Доутрі войовниче.
Еморі застережливо позирнув на Мастерса, той владно глянув на сержанта, а сержант очима віддав наказа полісменам. Однак ті не накинулися на Доутрі. Навпаки, вони позадкували від стюарда, вихопивши кийки й грізно витріщившись на нього. 1 їхня поведінка переконала Доутрі найдужче. Вони видимо боялися доторкнутися до нього. Коли він ступив уперед, полісмени підіпхнули його, вперши кийки йому в ребра.
— Не підходьте! — застеріг один і замахнувся кийком: мовляв, голову розвалю. — Стійте, де стоїте, і робіть, що скажуть!
Еморі враз підняв хірургічне крісло, зіпхнув з нього Квека й наказав йому:
— Надягни сорочку й стань біля свого пана.
— Та що це… — почав був Доутрі, однак недавній приятель, ніби не чуючи його, уже звернувся до доктора Мастерса:
— Чумний барак, відколи вмер той японець, стоїть порожній. Я знаю, які у вас там в управі боягузи, то дайте дезинфекційний розчин цим двом, хай самі за себе подбають.
— На бога, — заблагав Доутрі, що вже збагнув страшну правду і, приголомшений, утратив усю свою войовничість. Він торкнув пальцем нечутливе місце на лобі, тоді понюхав його. Палець тхнув смалятиною; а він і не чув, як йому палили живе тіло. — На бога, не кваптеся так. Що ж, проказа — то й проказа. Але хіба ми не можемо домовитись, як білі люди? Дайте мені дві години, і я заберуся з міста. А за двадцять чотири — з країни. Сяду на перше судно…
— І повезете заразу кудись-інде, — перебив його доктор Мас-терс, якому вже ввижалася шпальта у вечірній газеті, під великим заголовком, де його буде зображено як героя, святого Георгія Сан-Франциського, що з піднесеним списом обороняє місто від дракона прокази.
— Заберіть їх, — сказав Еморі, не дивлячись Доутрі в вічі.
— Гайда! Ходімо! — наказав сержант.
Двоє полісменів ступили до Доутрі й Квека, простягаючи вперед кийки.
— Рушайте, та хутчіш! — процідив один полісмен. — І робіть, як вам кажуть, а то голову розтрощу. Виходьте. Та. скажіть чорному, щоб тримався вас.
— Докторе, дайте ж слово мовити, — попросив Доутрі.
— Уже не час для балачок, — відповів Еморі. — Пора вас ізолювати. Докторе Мастерсе, не забудьте ж потім продезинфікувати карету.
Лікар із санітарної управи та сержант рушили до дверей попереду, за ними Доутрі й Квек, а позаду — обидва полісмени з простягненими вперед, для захисту, кийками.
На порозі Доутрі обернувся, ризикуючи, що йому розвалять кийком голову, і гукнув:
— Докторе! Мій пес! Ви його знаєте.
— Я вам його пришлю, — квапливо пообіцяв Еморі. — Скажіть адресу.
— Клей-стріт, мебльовані кімнати «Синій кит», вісімдесят сьомий номер. Ви знаєте, де це — двері за рогом біля шинку «Синій кит». Пришліть його, куди мене посадять. Гаразд?