Твори в 12 томах. Том 11
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #11
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори в 12 томах. Том 11». Краткое содержание книги:
І краєвид у вікнах бараку був не надто веселий. За чверть милі з одного й із другого боку в неглибокій долині між піщаних дюн Доутрі міг бачити дві будки для озброєних вартових, ладних скорше пристрелити зачумленого втікача, ніж ловити його чи вмовляти, щоб повернувся до своєї в’язниці.
А з інших двох боків у вікна видно було ліс. Росли там евкаліпти, але які несхожі на своїх величних братів, що ростуть на рідній землі! Абияк посаджені міською управою, абияк догляда-ні, вони тисячами гинули в нерівній боротьбі з ворожими силами чужого клімату, а поодинокі недобитки здіймали вгору по-корчене гілля, мов в агонії. То були скорше кущі, ніж дерева, бо на вбогому ґрунті росли не так у гілля, як у коріння, чіпляючись ним за пісок, щоб опертися морським вітрам.
Доутрі й Квекові не дозволялося доходити навіть до вартових будок. Кордон для них пролягав за сто ярдів від барака. Туди сторожа приносила їм харчі, ліки, писані настанови лікарів і квапливо відходила. Там поставлено й чорну дошку, на якій Доутрі міг крейдою написати свої побажання й вимоги — великими літерами, щоб їх можна було прочитати здалеку. І на тій дошці він день у день писав не прохання приставити йому пива, хоча його шестиквартовий режим так різко урвався, а отакі вимоги:
ДЕ МІЙ СОБАКА?
ІРЛАНДСЬКИЙ ТЕР’ЄР КОШЛАТИЙ ЗВАТИ КІЛЕНІ-БОЙ ВЕРНІТЬ МЕНІ СОБАКУ Я ХОЧУ ПОГОВОРИТИ З ДОКТОРОМ ЕМОРІ ХАЙ ДОКТОР ЕМОРІ НАПИШЕ МЕНІ ПРО СОБАКУ
А одного дня Доутрі написав таке:
ЯК МЕНІ НЕ ВЕРНУТЬ СОБАКИ, Я ВБ’Ю ДОКТОРА ЕМОРІ
Після цього газети повідомили публіку, що смутний випадок із двома прокаженими, поміщеними в чумний барак, обернувся трагедією, бо один із них, білий, збожеволів. Свідомі громадяни писали до газет, протестуючи проти існування такого джерела небезпеки для міста, і вимагали, щоб федеральний уряд збудував лепрозорій для цілої країни десь на далекому острові чи відлюдній гірській вершині. Та цей слабенький спалах зацікавленості за три дні й згас, і шмаркачі-репортери вже розважали публіку побрехеньками про дивовижного пса — покруча від аляскинського кудлача й ведмедиці, та здогадами, чи справді Кріспі Анджелот-ті порізав трупа Джузеппі Бартольді на шматочки й у мішку з-під зерна кинув у бухту з Рибальської пристані, та твердженнями, ніби Японія зазіхає на Гаваї, Філіппіни й Тихоокеанське узбережжя Північної Америки.
І Доутрі з Квеком, ув’язнені в чумному бараці, теж не чули нічого цікавого з волі, аж поки одного дня, пізно восени, Доутрі знайшов у яблуку з кошика фруктів, присланого нібито від молоденьких вихованок пансіону міс Фут, хитро совану записочку. У тій записці його просили наступної п’ятниці цілу ніч тримати на вікні засвічену лампу. І тої непогожої, буряної ночі аж над ранок, годині о п’ятій, до бараку прийшов гість.
То був не хто, як сам Чарлз Стоу Грінліф — Старий Моряк. Проплентавши дві години глибокими пісками через екваліптовий гай, він, знесилений, упав на двері барака. Коли Доутрі відчинив, старого просто вкинув до середини подмух вітру з дощем. Доутрі одразу підхопив старого й довів до стільця. Та раптом згадав за свою хворобу й відскочив геть, а старий аж гепнувся на стілець.
— Далебі, не знаю, як ви сюди й добилися, сер, — сказав Доутрі. — Агов, Квеку, бачиш, цей пан він мокрий як хлюща. Роззуй його хутко.
Квек одразу впав перед стільцем навколішки, та не встиг і доторкнутися до шнурків на черевиках Старого Моряка, як Доутрі згадав, що він теж нечистий, і відіпхнув його.
— Далебі, не знаю, що й робити, — пробурмотів стюард, безпорадно оглядаючись по кімнаті, бо усвідомив, що це оселя прокажених, і самий стілець, на якому сидить гість, і підлога, на яку спираються його знеможені ноги, — усе тут заражене проказою.
— Я радий вас бачити, безмежно радий, — захекано промовив Старий Моряк, простягаючи йому руку.
Дег Доутрі не взяв тієї руки.
— Ну, як там ловці скарбів? — спитав він бадьоро. — Клює хтось?
Старий Моряк кивнув головою й заговорив, уже трохи відсапавшись, та спершу майже без голосу:
— Ми вже зібралися вирушати — з відпливом, цього ранку
О сьомій годині. Судно стоїть напоготові — «Вифлеєм», добряча шхуна, з прегарними обрисами, дуже вигідно встаткована для подорожі. Плавала до Таїті, поки не настали пароплави. Припас узято добрий. Усе щонайкращого ґатунку. Я сам подбав. Капітан, правда, мені не дуже до вподоби. Я знаю таких типів. Моряк, я певен, чудовий, але злющий старигань, природжений піратюга.