Твори в 12 томах. Том 11
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #11
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори в 12 томах. Том 11». Краткое содержание книги:
Так само вмить блиснули йому в голові ще дві думки — по-перше, правило: «де знайдеш одного прокаженого, шукай інших», а по друге — думка про жаданого ірландського тер’єра, власність Доутрі, який довго жив разом із Квеком. Потім доктор Еморі відвів погляд, бо не знав, чи стюардові щось відомо про жахливу хворобу, і не хотів насторожувати його. Він спокійно вийняв годинника, глянув на нього, тоді звернувся до Доутрі:
— У нього щось із кров’ю не гаразд. І виснаження. Він не звик до такого життя й до такого харчування. Задля певності я, звісно, досліджу пухлину, але навряд, щоб це був рак.
Говорячи, він на мить, на коротку мить скинув оком до лоба Доутрі, між брови й трохи вище. Цього вистачило. Досвідчене лікарське око побачило «левине» тавро прокаженого.
— Ви теж підупали на здоров’ї. Почуваєтеся не найліпше, еге? — провадив він, не затнувшись.
— Та справді, — погодився Доутрі. — Мені, мабуть, час подаватися назад у море, на південь, щоб тепло вигнало з мене ревматизм.
— А де він у вас? — запитав Еморі з добре вданою неувагою, нібито збираючись оглянути пильніше Квекову пухлину.
Доутрі підняв ліву руку й ворухнув мізинцем — ось, мовляв, де. Еморі глянув так само спокійно, з-під напівспущених повік, і побачив, що мізинець ледь скорчений, ледь напухлий і шкіра на ньому трохи лисніє від опуху. І ще раз, уже відвертаючись від Квека, він на мить спинив погляд на левиних зморшках між бровами в Доутрі.
— Ревматизм — це й досі велика загадка, — сказав він, обертаючись назад до стюарда, ніби його заполонила ця думка. —
У нього безліч відмін, і кожен хворіє на нього по-своєму. Чуєте здеревіння в мізинці?
Доутрі насилу поворушив ним і відповів:
— Так, сер. Став не такий гнучкий, як був.
— Ага… — промимрив доктор Еморі заспокійливо. — Сядьте, будь ласка, на оте крісло. Може, вилікувати вас я й не зумію, але обіцяю послати в таке місце, де вам найкраще жити з вашою хворобою… Міс Джадсон!
Молода жінка у вбранні сестри-жалібниці посадовила Доутрі в емальоване хірургічне крісло, відхиливши назад його спинку, як наказав лікар. Той заходився мочити пальці в найсильнішому дезинфекційному розчині, який лишень мав у кабінеті, а перед очима йому стояв образ жаданого ірландського тер’єра, що мав кошлату шерсть, відгукувався на повне назвисько Кілені-бой і виконував різні штуки в матроських шинках.
— У вас ознаки ревматизму не тільки в мізинці, — сказав він стюардові. — Ось і тут, на лобі, я бачу. Одну хвилиночку. Як заболить, ворухніться. А поки не болить, сидіть тихо. Я хочу тільки перевірити свій діагноз… Ага, так-так. Ворухніться, як щось відчуєте. У ревматизму бувають химерні вияви… Ось гляньте, міс Джадсон, я певен, ви ще не бачили такої форми ревматизму. Дивіться. Він не ворушиться. Він думає, що я ще не почав…
Доутрі й гадки не мав, що робить лікар, гомонячи так жваво, без упину; а Квек дивився й не вірив своїм очам. Бо доктор Еморі великою голкою колов потемнілу шкіру на лобі в стюарда, якраз між прямовисними «левиними» зморшками. І не просто колов; устромивши голку з одного краю темної плями, він загнав її попід шкіру, у нечутливий набряк, майже на всю довжину. Квек аж очі вирячив, бо його пан навіть не здригнувся й нічим не виказав, що йому боляче.
— Ну, чого ж ви не починаєте? — спитав Доутрі нетерпляче. — Та й не зі своїм ревматизмом я до вас прийшов. Я привів чорношкірого з пухлиною.
— Вам потрібно лікуватися, — запевнив його доктор Еморі. — Ревматизм — це не жарти. Не можна його задавнювати, поки стане хронічний. Я вам призначу лікування. Встаньте, будь ласка; подивимось і вашого чорношкірого служника.
Та перш ніж посадити Квека, Еморі накрив крісло простирадлом, що тхнуло так, наче було обсмалене. Уже зібравшись оглядати папуаса, він ніби щось згадав і зиркнув на годинника. А побачивши, котра година, враз насупився, обернувся до помічниці й сказав досить сердито:
— Ви мене підвели, міс Джадсон. Я ж вас просив нагадати, що о пів на дванадцяту в мене консиліум із доктором Гедлі. А вже за двадцять дванадцята. Він же мене проклинає! Ви знаєте, який він дратівливий.
Міс Джадсон винувато й скрушно закивала головою: хоч насправді вона вперше почула про якийсь там консиліум о пів на дванадцяту, зате вона добре знала свого хазяїна.
— Кабінет доктора Гедлі отут через коридор, — пояснив Еморі стюардові. — Я на п’ять хвилин, не довше. Ми з ним розійшлися думкою. Він знайшов в одного пацієнта хронічний апендицит і посилав його на операцію. А я кажу, що то піорея і інфекція переходить із зубів на шлунок. І раджу полікувати ясна еметином, тоді шлунковий розлад минеться сам. Ви, звісно, не розумієтеся на цих речах; але я переконав Гедлі запросити на консиліум доктора Гренвіла — він зубний лікар і знавець піореї. І ось вони вже десять хвилин чекають на мене. Я мушу бігти.