Нескінченне відлуння
- Автор: Смолич Ірина
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Самвидав
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Нескінченне відлуння». Краткое содержание книги:
Того ж дня Симона знайомиться з молодим архітектором, між ними зав'язуються романтичні стосунки. На жаль, насолодитися ними вона не може повною мірою, оскільки привид з минулого не збирається давати їй спокій, постійно нагадуючи своєю присутністю про трагедію. То його тінь промайне в супермаркеті, де вона робить покупки. То людина в чорному пальті стоїть на тротуарі просто в кількох метрах. І це змушує Симону нервувати ще більше. Її подруга Діана намагається переконати дівчину, що це лише її уява. Проте, коли Симона дізнається про загибель третього друга, який був з ними в горах, вона розуміє, що скоро прийде і її черга.
— Гм, розмріялася. А хто замість тебе працювати буде? — Діана теж підійшла до вікна і невдоволено зморщила носа. — Слухай, навіщо ти з ним возишся? Він же потворний.
— Нічого він не потворний. Просто у нього було важке життя.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю — і все.
— Божевільна! Краще собаку собі візьми — від неї хоч якась користь. Навчиш її стягувати ковдру щоранку і припиниш спізнюватися на роботу.
— Для цього у мене є ти.
— Так, не грубіянь, а то залишу без премії. І руш збиратися — на мене справи чекають.
— Шантажистка, — Симона залишила Діану біля вікна, а сама попрямувала до ванної кімнати, звідки подала голос: — Звари, будь ласка, каву. Вона у банці на верхній полиці.
За п'ятнадцять хвилин вони обидві сиділи на кухні й з насолодою потягували міцний напій, який Діана розлила по великих чашках. На столі стояла тарілка з нарізаними фруктами, хліб, вершкове масло та баночка абрикосового джему.
— Ну як пройшло твоє побачення? — першою заговорила Діана, відсуваючи напівпорожню чашку в бік.
Їй дуже пасувала темно-синя сукня в тонку смужку. Симона ж обрала комбінезон кольору хакі з широкими бретелями та чорну водолазку.
— Слухали джаз, — невиразним голосом відповіла вона та почала намащувати джемом шматочок хліба.
— Ну і?!
— Та нічого особливого.
— А детальніше можна? — не вгамовувалася Діана. — Що ви робили? Куди ходили? Невже твій залицяльник не виявив жодної фантазії?
— А чому ти називаєш його «залицяльником»? Хіба ти не знайома з Мартіном Логаном? — їдко помітила Симона. — Я думала, ви разом навчалися в університеті.
— Еге ж, навчалися, — Діана нервово посовалася на стільці. Вона зрозуміла, що її викрили, проте здаватися не збиралася. — А що тут такого? Як це стосується твого побачення?
— Але ж телефон дала йому ти.
— А, це! Так тут немає ніякої таємниці, — почала викручуватися Діана. — Мартін сказав, що загубив твою візитку, от я і подумала, що не буде нічого поганого, якщо продиктувати йому твій номер.
— Ніякої візитки я йому не давала. Досить брехати, — з докором подивилася на неї Симона. — Так і скажи — ти просто хотіла, щоб він мені зателефонував.
— Так, хотіла! — образилася Діана. — І зараз хочу. Між іншим, я про тебе піклуюся. Мартін — чудова людина: відомий архітектор, розлучений, дітей немає, сам красень. Якого біса тобі ще треба?
— Ага, тобто, ти визнаєш, що це твоїх рук справа?
— Ну визнаю! А ти, замість того, щоб звинувачувати мене, краще б подякувала. Ти хоч пам'ятаєш, коли востаннє ходила на побачення?
— Хто б казав!
— Не хвилюйся, у мене з цим усе гаразд! А от ти скоро перетворишся на мумію!
— Почалося! — Симона закотила під лоба очі. — Може, поговоримо про щось інше?
— Про що, наприклад?
— Не знаю, ти пропонуй.
— Добре, поговорімо про твою зустріч з Алеком. Сподіваюся, на цьому історія й скінчилася?
Почувши знайоме ім'я, Симона відчула, як сильніше закалатало серце.
— Про це я теж говорити не хочу.
— Чому? — здивовано поглянула на неї Діана. — Невже він знову нагадав про себе?
— Еге ж, шпигував за мною в супермаркеті та добряче налякав. Щоправда, я не впевнена, що то був Алек.
— Може, подзвонити у поліцію? — запропонувала Діана. — Раптом це злочинці стежать за тобою.
— Які ще злочинці? Не вигадуй. Ні, в поліцію дзвонити я не буду. Принаймні поки що. Бракувало мені тільки поліції.
— Тоді тобі точно слід взяти собаку. Причому великого, щоб він тебе охороняв.
— Відчепись ти зі своїм собакою. Я цілий день на роботі — хто з ним сидітиме?
Цієї хвилини в кімнаті задзвонив телефон. Симона підвелася з-за столу і, залишивши подругу наодинці допивати свою каву, попрямувала до кімнати, щоб відповісти на дзвінок.
— Добридень, можу я поговорити з Симоною Кім? — почула вона у слухавці незнайомий жіночий голос.
— Це я. А що ви хотіли?
— Мене звуть Лора, — відрекомендувалася співрозмовниця, яка, судячи з голосу, дуже хвилювалася. — Я дружина Яна Краванія. Ви маєте його пам'ятати. Здається, ви товаришували в дитинстві.
— Авжеж, ми були близькими друзями. А що сталося?
— Мені б не хотілося обговорювати це телефоном. Ми можемо зустрітися?
— Звичайно! Коли ви хочете, щоб ми зустрілися?
— Найкраще просто зараз. Ви зможете?
— Взагалі-то, мені треба на роботу, — Симона якусь мить вагалася. — Але я готова зустрітися. Куди мені прийти?