Багряний рейд
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-2010-2
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Багряний рейд». Краткое содержание книги:
Не розуміючи, чому старший віддає саме такий наказ, підлеглі підкорилися. Свій пістолет Дунай не забрав.
— Ти проявив себе, Східняче. Нарешті. Я чекав коли. Та не думав, що саме тут і так.
— Давай припинимо це, друже Дунаю.
— Згода. Припинимо. Того вже маю доста.
Бахнув постріл.
Це Дунай стрельнув Колокольчикову в голову.
Максим сильніше стиснув руків’я, опановуючи себе.
Тепер дуло парабелума дивилося на нього.
— Я чув про тебе, Східняче, — сказав Дунай. — Багато чув, раніше, не тепер. І мені не все подобалося.
Переступивши назад через тіло, він витягнув руку з парабелумом перед собою.
— Кинь залізяку. Ляжеш поруч із москалем.
— Він тримався, — вперто мовив Коломієць. — Хай ворог, але — тримався. Я бачив таких фанатиків. Їх виховують, навіть вигодовують. Гуртки, секції, паради, вишколи, ходіння строєм. Чим ми тут кращі за них, якщо отак ставимося до полонених? Мали його довести, Дунаю.
— Бачу, не далеко пішов від свого друга.
— Він мені не друг.
— Пощо заступився?
— Я не заступився.
— Справді?
— Я відповідаю за нього, Дунаю. Відповідав…
— За тебе хто відповість, Східняче? Може, сам за себе?
— Може. Напевне.
Дунай гмикнув.
— А зараз слухай мене. Минулого року ти відпустив ляшку, агента з Армії Крайової. Тоді тобі це подарували, далі ніби проявляв себе з кращого боку. Проте кілька разів хтось та й доповідав про інші подібні випадки надмірного гуманізму щодо ворога.
— На війні нема гуманістів.
— Коли так — будеш першим. Маю завдання придивлятися до таких, як ти, пильніше. І не я один його маю.
— Таких, як я?
— З-за Збруча. Совіцьких.
— Я не совіцький.
— Інші теж так казали. Потім зрадили. Майже всі. Рахунок на сотні, Східняче.
— Чекай, ти про…
— Так! — гаркнув Дунай, ступивши ближче. — Більшість совіцьких солдатів та офіцерів, котрі одного разу перейшли на наш бік та влилися в ряди повстанчої армії, переметнулися назад! Наші суцільні поразки останнього часу — в тому числі через перекинчиків! Є вказівка виявляти їх у наших лавах та суворо карати!
— То я — непевний елемент? Ти мене виявив, Дунаю? Вітаю. Що далі? Застрелиш, як ось Колокольчикова?
Подив Дуная був щирим.
— Кого?
— Полоненого звали так. Старший лейтенант Колокольчиков. Хіба це не перше, що ти мав запитати на допиті?
— До дупи мені, як його звали. — Дунай опустив парабелум, заховав у кобуру. — Здай зброю, Східняче. Не опирайся, бо мої хлопці покладуть на місці, справді. Не мав на меті розшифрувати саме тебе й саме тепер. Але ти, бач, як сам спалився. Нутро східняцьке показав, совіцьке.
Останній закид Коломієць пропустив повз вуха.
— Мої хлопці мене не віддадуть.
— Тому я не забираю в тебе зброю при них. Бракувало ще чвар між собою. Ворог лиш того й чекає. Нацькувати відділи один на одного, то такий є твій план, га?
— Жодного плану. Зброю здам. Та з тобою більше не говоритиму.
— Не будеш, — кивнув Дунай. — Спитають в іншому місці. Так спитають — чого не було, розкажеш.
— Побачимо, як казав один сліпий.
Ігноруючи приказку, Дунай зробив ще кілька кроків, простягаючи руку за пістолетом. Поки він говорив, вояки вже взяли Коломійця на приціл, хоч він зважив на це лиш тепер.
— Здай.
— Тримай.
Чотовий Східняк кинув зброю Дунаєві під ноги.
2. Макарів, Київщина, Українська РСР
У камері їх було троє.
Кирпату молодицю Любаву, зі стрункими, хай короткими ногами і грудьми, котрі розпирали навіть обвислу, багато разів прану кофтину, привели вранці. До того Майя вдовольнялася товариством тітки Павли — так назвалася худа носата жінка непевного віку з чорним, мов смола, але погано доглянутим волоссям, ще не взятим сивиною.
Перше, що зробила нова знайома, — скрутила дулю важким, оббитим залізом дверям із круглим вічком точно посередині.
— Ось вони мені доведуть!
— Ви про що? — обережно поцікавилася Майя, присідаючи на підлогу: нар чи іншого місця для сидіння тут не передбачили.
— Мене, Манько, четвертий раз тягають. Від серпня, — наголосила Павла.
— Я — Майка, — машинально поправила вона.
— Га?
— Часто плутають. Майка, не Манька. Майя. Мій тато був професором, викладав давню літературу.
— Що з того?
— Назвав мене на честь грецької богині. Вона народила Гермеса, — пояснила Майя.