Поклик Ктулгу
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0478-2
- Переводчик: А. Яремчук
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Поклик Ктулгу». Краткое содержание книги:
Колір зла: збірка / укл. і передм. Д. Ґ. Гартвелла; пер. з англ. А. Яремчука. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 464 с.
Увечері, після цілого дня квапливих перемовин та узгоджень телефоном, я попрощався з господарем та сів у потяг до Сан- Франциско. Менш ніж за місяць я був уже в Данідині, де, однак, з’ясував, що мало що відомо про дивних відправників культу, які чекали на свій час у старих морських печерах. Портові покидьки нічим від своїх «братів» не відрізнялися, тож не заслуговували на особливу увагу; однак подейкували про одну подорож у середину країни, яку здійснили ці метиси. Під час цієї подорожі десь за віддаленими пагорбами ледь чутно лунав барабанний дріб та мерехтіли червоні спалахи. У Окленді дізнався, що Йогансен повернувся «сивим, мов лунь» після недбалого та непереконливого допиту в Сиднеї, а опісля продав свій будиночок на Західній вулиці та відплив до себе на батьківщину в Осло. Про ті сповнені хвилювання події, свідком яких він став, навіть друзям розповідав не більше, ніж урядовцям із адміралтейства. Єдине, чим спромоглися допомогти — дати його адресу в Осло.
Пізніше я попрямував до Сиднея, поспілкувався з моряками та членами адміралтейського суду, але марно. Бачив «Пильний», який вже продали та використовували у комерційних цілях, на Круглому причалі в затоці Сиднея, проте нічого не дізнався, дослідивши його вантаж, що навіть цікавості не викликав. Ідол, що плазував, із головою каракатиці, тілом дракона та вкритими лускою крилами, на розписаному ієрогліфами п’єдесталі зберігався у музеї в Гайд-парку; я довго та ретельно її вивчав, визнавши, що сама статуетка вироблена з лиховісною, витонченою майстерністю, затаївши в собі таку ж цілковиту таємницю сивої давнини та неземного походження матеріалу, які, помітив, притаманні зменшеній копії Леґрасса. За словами керівника музею, геологи зіткнулися із жахливою загадкою: вони одностайно запевняли, що на землі не існує такої породи. І тоді я із дрожем пригадав те, що старий Кастро розповів Леґрассу про Великих Старих: «Вони дісталися із зірок і принесли із собою своїх ідолів».
Здригаючись від подібного перевороту в думках, чого ніколи раніше зі мною не відбувалося, тепер я вирішив навідатися в Осло до Йогансена, помічника капітана. Дістався морем Лондона, одразу ж пересів на судно до столиці Норвегії, і одного осіннього дня опинився на охайній пристані в тіні замку Еґеберґ. Я дізнався, що адреса, за якою мешкає Йогансен, — у Старому Місті короля Гарольда Сміливого, завдяки якому місто зберігало свій дух і назву Осло протягом тривалого часу, коли його офіційно називали Христианією. Після короткої подорожі на таксі я із завмиранням серця постукав у двері охайного стародавнього будинку із штукатуреним фасадом. Мені відчинила сумна жінка у чорному, і я відчув розчарування, коли вона ламаною англійською повідомила, що Ґустава Йогансена більше з нами немає.
Його дружина зізналася, що він жив недовго — події на морі у 1925 році підірвали його здоров’я. Їй повідомив не більше, ніж розповідав стороннім, проте залишив великий рукопис — як він пояснив, «технічні подробиці» — англійською, вочевидь, задля того, щоб вона утрималася та не пхала носа у небезпечний текст. Під час прогулянки вузьким провулком біля доків Ґотенбурґа з горища одного з будинків вивалилася купа паперу, Йогансен упав. Двоє матросів-індійців одразу ж допомогли йому підвестися, проте він помер ще до приїзду карети «швидкої допомоги». Лікарі жодних насильницьких причин смерті не виявили, тож все списали на проблеми із серцем та слабку статуру небіжчика.
Тепер мене роз’їдали передчуття, що цей таємничий жах ніколи не дасть мені спокою, поки я також не «упокоюся з миром» — «через нещасний випадок» чи то іншим чином. Я переконав удову, що мій зв’язок із «технічними подробицями» її чоловіка надає мені право ознайомитися із самим рукописом, тож на борту судна, що поверталося до Лондона, я почав читати цей документ. То були прості, непов’язані записи — наївна спроба моряка вести щоденник постфактум — намагання пригадати день за днем той останній вояж. Мені несила буквально передати рукопис через його заплутаність та багатослів’я, проте розповім його суть, щоб пояснити, через що плеск води об борт судна став настільки нестерпним, що я заткав вуха ватою.