Поклик Ктулгу
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0478-2
- Переводчик: А. Яремчук
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Поклик Ктулгу». Краткое содержание книги:
Колір зла: збірка / укл. і передм. Д. Ґ. Гартвелла; пер. з англ. А. Яремчука. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 464 с.
Не дивно, що мого дідуся схвилювала історія скульптора: які ще думки могли виникнути після почутого, коли тобі достеменно відомо, що Леґрасс дізнався про культ? Про чутливого молодого чоловіка, якому не тільки наснилася фігура і ті самі ієрогліфи, як на статуетці, що її було знайдено в драговині, і на диявольській дощечці в Ґренландії? Який у власних снах натрапив щонайменше на три точні слова наспіву, що його виконували ескімоси — шанувальники диявола, та метиси з Луїзіани? Цілком природно, що професор Енджелл, не гаючи часу, почав власне, надзвичайно ретельне дослідження, хоча особисто я підозрював, що юний Вілкокс десь краєчком вуха почув про цей культ і вигадав сни, щоб підсилити таємницю й подовжити її вік за рахунок мого дідуся. Розповіді тих, кому щось дивне наснилося, та вирізки із газет, що зібрав професор, являли собою, звичайно ж, вагомі докази; проте власний раціоналізм і безглуздість самої теми змусили мене дійти, на мою думку, найбільш розумних висновків. Тож після чергового ретельного вивчення манускрипту та антропологічних нотаток про розповідь Леґрасса стосовно культу я вирушив у Провіденс, побачити скульптора та винести йому догану, на яку він, на мій погляд, заслуговував за те, що нахабно нав’язав свої страхи вченому літньому чоловіку.
Вілкокс досі мешкав сам на вулиці Томас-стрит в будинку Флер- де-Ліс — потворній імітації бретонської архітектури XVII століття, що хизувалася підштукатуреним фасадом серед прекрасних колоніальних будинків на давньому пагорбі, під тінню найгарнішої в Америці дзвіниці часів короля Георга. Коли я завітав, скульптор працював удома, тож я відразу ж погодився, зважаючи на розкидані зразки, що юнак має надзвичайний, справжній талант. Припускаю, що одного дня він вважатиметься одним із найвидатніших представників декадансу; молодий скульптор уже досяг майстерності у глині і колись відобразить у мармурі ті страхіття та фантазії, які Артур Мейчен втілює у прозі, а Кларк Ештон Сміт — у віршах та малюнках.
Похмурий, кволий та якийсь нечесаний, він мляво обернувся, коли я постукав, і запитав, навіщо прийшов, навіть не підводячись із місця. Коли я назвався, він неабияк зацікавився: мій дідусь привернув увагу, коли досліджував його дивні сни, проте так і не пояснив суті свого дослідження. У природу дідусевої цікавості я заглиблюватися не став, однак намагався усілякими хитрими способами розговорити юнака. За нетривалий проміжок часу переконався, що скульптор цілком щирий: він розповідав про власні сни у такий спосіб, що помилитися було неможливо. Ці сни та осад від них у підсвідомості відверто вплинули на його мистецтво. Він продемонстрував огидну статую, обриси якої змусили мене здригнутися від темної сили, яку випромінювали. Юнак не пам’ятав, що колись десь бачив оригінал цієї істоти — лише на власному барельєфі, що йому наснився, проте руки не слухалися й самі виліплювали істоту. Жодних сумнівів — цього велетня він бачив, коли марив. Невдовзі стало очевидно, що йому нічого не відомо про таємничий культ — лише те, що промайнуло у численних питаннях, які ставив мій дідусь. І знов-таки я намагався припустити, яким ще чином він міг би натрапити на подібні дивні фантазії.
Про свої сни юний скульптор розповідав у дивній поетичній манері: я одразу ж уявив, ніби побачив на власні очі, вологе циклопічне місто зі слизьким зеленим камінням — чия геометрія, як він чудернацьки висловився, була цілком неправильною — та почув із жахним передчуттям невпинний, незбагненний поклик з-під землі: =«Ктулгу фгтаґн», =«Ктулгу фгтаґн». Ці слова — частина страшного наспіву, в якому йдеться про мертвого Ктулгу, який спить довічним сном і чекає на свій час у кам’яному склепі у славетному місті Р’лієг. Я, попри власні раціональні погляди, був глибоко вражений. Був певен, що Вілкокс десь почув про культ та швидко забув через безліч таких самих дивних книжок, що читав, та завдяки нестримній уяві. Пізніше, через відверто приголомшливу природу цього культу, його підсвідомість втілила все уві сні, в барельєфі, в цій страхітливій статуї, що я зараз тримав у руках; тож він сам не розумів, як ошукав мого дідуся. Цей молодик належав до такого типу людей — водночас і трішки манірних, і трохи невихованих — які зазвичай мені не подобалися; проте маю віддати належне і його таланту, і його щирості. Ми розійшлися на приязній ноті, я побажав йому подальших успіхів у розкритті свого таланту.