Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
— Біолог. У неї скоро день народження.
— Сооллі? — пригадав я. — Це така мила фрау з темним хвилястим волоссям, в окулярах?
Валентина кивнула.
…«Дельфін» пірнув у бірюзову, що вже заспокоїлася, воду. Під нами підводний хребет. На екрані він виглядав мертвим бурим здуттям, яке обпік хтозна-який вогонь. «Гондвана» була вже попереду, проте ми швидко наздоганяли її. Я із задоволенням, як Енно, пробурчав упівголоса: «Нас розділяє дев’яносто миль». Стільки показував дальномір, настроєний на корабель, і я розумів тепер мову «Дельфіна», знав, що бачили та чули його очі й вуха, довіряв йому, як самому собі. Це важливо, аби машина була зладнана так, щоб викликати до себе симпатію. Мабуть, так само Ольховський чи Енно відчували «Гондвану».
Я взяв у Валентини управління і рушив до корабля по кривій атаки, яку жартома розрахував тут же, за даними допотопного навігаційного посібника з-поміж книжкової давнини. Спалахнув червоний вогонь: «Дельфін» не мав бажання до такої погоні. Після другого попередження апарат не скорився мені й пішов сам, колишнім курсом. Валентина, здається, збагнула…
Ми перевалили через хребет. На іншому його схилі, похмурому й голому, виросла велетенська півсфера. Вона слабко світилася. За нею вгадувалися підводні хмарочоси неправильної форми з червоними тьмяними вогнями у проймах округлих вікон. Ніби місто мертвих.
Широкий проспект спускався по схилу вниз, у підводну долину, і губився в її глибинах. Вздовж нього тягнулися сяючі труби. У кожній з таких труб помістилася б «Гондвана».
— Підводна станція? — запитала Валентина.
Я кивнув. Там, на цьому підводному заводі, під кілометровим ковпаком палало дейтерієве сонце. Сліпуча куля була жарка, як наймолодша зірка. Вона ненаситно заковтувала воду — тисячі тонн за хвилину, сині промені розділяли її на протій, дейтерій та кисень. Дейтерій надходив у велетенську топку, живив кулю і давав гелій. Кисень та протій струмували по вічно сяючих артеріях на континенти. Це було пальне. Таке ж чисте, як первозданний дощ, але свіжіший і життєдайніший за нього, бо легка вода — диво, якого не знали древні. Протій згоряв, наче порох, у мільярдах машин. Вони вдихали разом з ним кисень, а видихали водяну пару, звільнену від дейтерію. Легкі дощі живили річки Землі, напоювали дерева й трави, розлоги та луги. Ми дихали повітрям, схожим на гірську хмару, зігріту жаром блискавиць. У наших судинах текла легка гаряча кров, ми були легкими й стрімкими. Ми краще, ніж пращури, пізнавали таїну митей, між якими пролягло минуле і майбутнє.
ЗНАКИ НА КАМЕНІ
Надвечір того ж дня стало ясно, що невдовзі ми на власні очі побачимо квітку з іншої планети, схожу на водяну лілію, тільки набагато тендітнішу. Фітотрон — зелена лабораторія рідкостей — був готовий прийняти гостю. Вечорами я сідав за книжки з астроботаніки та космології. Раптом ще одна новина. Книга на камені!.. Про неї розповів Ольховський.
— Поки що замість відповідей нові запитання, — говорив він схвильовано, і мені передався його настрій. — Ніхто не розшифрував цей текст. Це неймовірно!
Він помилявся. Тієї ночі ключ до знаків на камені, який був доставлений з планети разом з грунтом і квіткою, зуміли все ж підібрати. А мені знову пощастило: я один з перших познайомився з людьми, що розгадали камінні письмена. Зв’язався з інститутом. Короткозорий чоловічок з тихим голосом і поштивими манерами за чверть години примудрився не відповісти на жодне моє запитання. Я заявив, що хочу поговорити з іншими фахівцями. Я чув, як він, забувши вимкнути канал, радився з кимось, ніби просив допомогу. І ось я уздрів цілком поважну фізіономію: вольове підборіддя, коротко підстрижену чуприну, міцні вилиці, вигорілі від сонця брови.
— Я вам усе розкажу, — заявив цей симпатичний тип, — нічого не приховаю, але, як казали колись у нашому місті, не треба зайвого шуму.
— Не терплю шуму.
— Тоді візьміть касету. Перепишіть. Друкувати не треба. Завалите нам усю роботу. Інститут — не прес-центр і не пункт зв’язку.
— Обіцяю, — сказав я.
— Нікому жодного слова, — сказав він і весело підморгнув. — Дайте нам ще декілька днів попрацювати й зібратися на силі.
І він щез, відгородився від мене тисячами кілометрів занімілого ефіру, що знову розпався на атоми. А в мене лишилася копія об’ємної касети: кілька ниток із вкрапленнями хрому, ніобію та барію. Все як на долоні. І книга, і люди, що розкопали зоряну древність.
…Таємницю книги розкрили випадково. Хтось лишив на столі плоский камінь, знайдений у зразках позаземного грунту. Його мали б відправити до сховища, де, підтримуваний омахами нейтринного полум’я, він опинився б у стані невагамості: так чинили з космічними реліквіями. І жоден промінь світла, жодна порошинка, жоден гравітаційний сплеск не торкнулися б його. Через місяць, через рік, можливо, через десятиліття хтось зацікавився б кам’яним уламком і видобув би його на світ божий. Швидше за все для того, аби невдовзі забути про нього назавжди.