Сім стихій

— Так, та сама блукаюча цяточка. Нерозпізнаний об’єкт. А в секторі працювали ви. Отже, вітаю!

— А я був пошкодував, що опинився на «Гондвані», — щиросердо зізнався я.

— Беріть «Дельфін», — сказав Ольховський, — все одно будемо стояти кілька годин. Тільки не глибше за кілометр. Далі робити нічого. Нецікаво. Темінь, сирість і похмурість. Краще подайтеся на мілину. Встигнете.

І я опинився на «Дельфіні». Разом з Валентиною (так я став називати її, не забираючи з її імені жодної літери, бо воно їй навдивовижу підходило).

— Який з мене біолог! — вигукнула вона у відповідь на моє запитання. — Тільки вчуся. Іноді ось чергую на «Дельфіні». Це простіше простого. Треба тільки пам’ятати, що робити: біоструми управляють усім: і механізмами і апаратурою.

— Ви, по-моєму, трохи перебільшуєте роль біострумів, Валентино.

— Звичайно, — зізналася вона, — управління переважно дублюється. З «Гондвани». Тому не розженешся.

— Навіщо ж тоді біоструми?

— Про всяк випадок. Наприклад, вийшло з ладу ущільнювальне кільце в антені, ринула вода. Що робити?

— Вичерпувати воду, — пожартував я.

— Спливати. Скидати баласт і спливати.

Ми рушили до мілини. Я хотів побачити блакитну воду, зелені підводні поля, сріблястий риб’ячий дощ. Там, кажуть, справжні підводні пейзажі, де сила-силенна їжаків, мідій, трепангів. Жодного разу не бачив я на волі звіздарів, великих линів, не знав ще, як мітять риб’яче населення ультразвуковими датчиками та штри^ хами, що флюоресцують.

Ми зупинилися ненадовго, зависли. Над нами кілометрова товща води. «Дельфін» дрейфував, скоряючись повільній течії. Метрів за сто від нас сновигали напівпрозорі креветки. Валентина увімкнула збільшувач. Найтонші, непомітні для ока промені намацали цілу живу хмарину. Я побачив цих миролюбних морських звірків, мовби під мікроскопом, на екрані. Вони плавали кумедно, підгрібаючи під себе воду хвостом, по-павучому перебираючи ногами. Я вмовив Валентину, і вона простягнула до них механічну руку з приманкою — м’ясним фаршем. Металева долоня сполохала креветок, вони заметушилися, зникли з екрана. Та ось невидиме страхопудисько дало їм спокій, і вони накинулися на корм. За мить-дві напівпрозорі істоти упоралися з м’ясними крихтами, і вся хмарина сторожко вклякла, ніби очікуючи на нову подачку.

Однак ми рушили далі: таких оце ефемерних створінь в океані розсіяно міріади, і нагодувати їх просто неможливо. Хай уже подбають про себе самі.

Валентина розповіла, що двічі зустрічала зграйки креветок разом з муренами. Незвичайне сусідство плямистої, як леопард, чи смугастої, як тигр, морської звірюки та метушливих сумирних рачків пояснюється просто: мурени не користуються зубними щітками і довіряють свій туалет креветкам. Лягають на дно і роззявляють пащеку, обтикану гострющими списами.

— Жодного разу не зустрічався з муреною, — сказав я, — і не хотів би зустрітися.

— Їх можна приручати, — зауважила Валентина. — Вони беруть з рук м’ясо, рибу, люблять, коли їх гладять чи почухують.