Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

3

Того  ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через  Лядські ворота в’їхали  в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.

По  одній з вулиць, що  вели  на  Гору, вони піднялися до собору Святої Софії, поминули храми Ірини  та  Георгія  і завернули у бічну  вуличку, що  закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з  дашком. Не  злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них  списом. Ворота відчинились.

— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору  побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу  колод і вкритий ґонтом[16].

— Ні,  тут живе  мій  вуй[17], боярин Славута, а я,  дякуючи йому, по сусідству, поряд... Бачиш, хлопче, нам  якнайскоріше треба  зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута  буває  у нього майже кожного дня.  Нам же  з  тобою так просто не  потрапити в князівські хороми... Зрозумів?

— Зрозумів... То  ти,  виходить, он  з яких  багачів, дядьку Самуїле! Сам  купець, вуй  — боярин... Кожного дня  буває у князя!.. А  ти  ж  такий простий — ну,  як  я, приміром...

— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду,  а зараз ніколи...

Грюкнули засуви — ворота розчинилися.

Їм  назустріч підвівся молоденький служник.

— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається  до князя. Там  сьогодні, кажуть, пир...

— З чого  б то?

— Княгині Марії Васильківни іменини... Служник провів їх до хоромів.

У великій світлиці пахло  воском — на  столі  горіла свічка.  Ліворуч від  столу  — полиці з  книжками та  згортками пергаменту. Вся  права стіна  завішана зброєю. Чого тут тільки  не  було!  Мечі   руські і шаблі половецькі, луки  прості  і клеєні, луки-самостріли й тули  зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він  не  відразу помітив господаря цієї  кімнати, що  стояв у напівтемному кутку  і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву  бороду.