Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали гуслі  під  його  пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів там  срібним жайворонком.

Нарешті чари  скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а  натомість гридниця знову здригнулася від грому  голосів, вигуків захоплення, від тупоту  ніг.

— Слава Янові нашого часу!

— Слава співцеві Славуті!

А він  сидів, заплющивши очі,  і ждав, коли вгамується цей  шал.  Він  давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж  будь-хто інший, знав, яку-то велику силу  має  пісня, і музика, і слово.

— Хто ж насправді Славута? — спитав Ждан, коли Кузьмище трохи  заспокоївся. — Боярин, а з його  слів  виходить, що  смерд, у його  хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто  ж він  насправді?

Розімлілий від  ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким  рукавом рота  і бороду і вирячив на Ждана свої  випуклі очі.

— Справедливий чоловік! Не  одного смерда виручив від князівської, боярської чи  тіунівської наруги, не  за  одного гридня заступився перед князем!

— Та  хто  ж він?  Звідки? Який його  рід?  — допитувався Ждан. — Розкажіть!

— Кажуть, він  ще  й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І чаклувати вміє, і кров замовляти,  і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.

— Ну,  не  патякай зайвого, сестринцю![22]— обірвав молодика  Кузьмище. — Мало що  кажуть!

— Диму   без  полум’я не  буває, —  не  здавався розчервонілий від  хмільного Стоян.  — Кажуть, коли князь знайшов його   ще  малим серед   темного лісу,  серед   непрохідних  боліт, куди  затягли його   до  себе  в  науку   лісовики  та русалки...

— Заткни вершу, Стояне, і не мели  казна-чого! — обірвав гридня Кузьмище. — Коли хочете  знати правду, то  послухайте... Я достеменно знаю, як  це  було.

— Розкажи,  Кузьмо, розкажи! — повернувся до  нього Самуїл. — Хай  молодь послухає...

— Ну,  то гаразд. — Кузьмище навалився грудьми на стіл і  повів на  слухачів своїми чорними очищами. — Було   це, мабуть, півсотні літ  тому.   Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу  пішов з військом на половців, які  прорвалися аж  за Десну, до Дніпра, і плюндрували там  села  і городки. Почули про  це  половці і поспішили назад, а  князь, запечалений тим, що  не  пощастило йому  зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому... Та ось  у бору,  неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди  — аж там двійко діток:  дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до  князя. А вони перелякалися  — плачуть ще  дужче.