Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4871-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім». Краткое содержание книги:
— Тепер я попрощаюся з тобою, дядку Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій Сіверський край...
Купець витріщив очі.
— Як? Ти кидаєш мене одного? Серед цієї безлюдної снігової пустелі? Бійся Бога, отроче!
— А куди ж мені їхати? До Києва? Там у мене ні кола, ні двора!
— Ніби на Сеймі у тебе щось залишилося! Сам же казав — половці все спалили...
— А може, хтось із родичів уцілів? Чи односельців?
— Так вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку!
— А в Києві хто мене жде?
— Чоловіче! — вигукнув Самуїл. — У Києві у тебе є добрий приятель!
— Хто ж це?
— От тобі маєш! — Купець аж руками ударив об поли. — Невже не здогадуєшся? Таж я! Хто ж іще?.. Невже гадаєш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитрові?.. Ні, синку, нікуди я тебе не відпущу! Бідуватимемо разом — до кінця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно — мороз, хуртовина, вовки, недобрі люди... Та мало яка трясця може зустрітися в дорозі! Ні, ні, розлучатися нам зараз не слід! Прибудемо до Києва, погостюєш у мене до весни, а там — куди хочеш! Ти вільна птаха!.. Та й не до Києва ми зараз попростуємо...
— А куди ж?
— До Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.
— Ну коли так... — невпевнено протягнув Ждан.
— А як же інакше, хлопче? — І, зрадівши, купець торкнув коня.
До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озброєного люду, а також дітей, жінок, старих. Найближчі села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не лунає веселий сміх. Навіть діти принишкли. Йде Кончак! Адже всім у пам’яті, як шість років тому він лютував на Переяславщині, не жаліючи нікого, особливо дітей, яких винищив без ліку!
Самуїла і Ждана завели у гридницю[9], де попід стінами на широких лавах сиділи бояри та ліпші мужі. Прямо проти входу, на узвишші, — князь Володимир Глібович та княгиня Забава, дочка чернігівського князя Ярослава.
Подорожніх підвели до них.
Князь Володимир мав років двадцять сім—двадцять вісім. Лоб високий, відкритий. Довге русяве волосся, зачесане назад. Між акуратно підстриженими вусами та борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі вуста. Одяг на ньому — оксамитовий, чорний, а чоботи — жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При боці, на широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, — короткий меч.
Княгиня Забава — така ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в її жилах, як і в усіх Ольговичів, сіверських князів, нуртувала домішка половецької крові. Тому її східна дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов’янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на вільну лаву побіля себе.
— Ви стомилися — сідайте ось тут... Я пізнав тебе, Самуїле, хоча ти й дуже змінився з того часу, як приїздив востаннє до Переяслава... Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
Самуїл і Ждан сіли. Купець хитнув головою.
— Так, княже, кілька днів тому ми були в Дмитрові.
— Але ж там половці!
— Там був Кончак з ханом Туглієм... І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І навіть обідали за одним столом.
Володимир Глібович підняв брови.
— О! З чого ж така честь вам випала?
— Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинниками на Альті, ждуть підмоги.
— Це ти все вигадав? Про князів?
— Вигадав.
— Для чого?
— Та просто так... Щоб налякати!
— Ну й що? Налякав?
— Ще й як!.. Хан Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що даремно вони зав’язли під Дмитровом. Та й Кончак повірив — другого дня зняв облогу і відступив за Сулу[10].
— Не може бути! — вигукнув вражений князь, бо не сподівався такої звістки. — Невже це правда? А чи не обманює він усіх нас? Відступив, щоб іншою дорогою рушити на Переяслав...
— Чого не знаю, того не знаю, княже, — з гідністю промовив Самуїл. — Однак, гадаю, не поверне він на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навіщо йому йти сюди, коли і так набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?
Бояри загули. Пролунали голоси:
— Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі! Володимир Глібович ледь помітно кивнув головою.
9
Г р и д н и ц я — велике приміщення в князівському палаці або прибудоване до нього для гриднів, тобто молодих князівських дружинників, та прийому гостей.
10
Історичний факт.