Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

5

Любава металася в  гарячці на  широкому дерев’яному ліжку  в просторій хоромині боярина Славути. Їй  здавалося, що  з темних кутків, куди  не  досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов  чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за  руки, за  ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її  зблідло, видовжилося, губи  запеклися, покрилися смагою, а  в  прекрасних чорних очах  зачаїлася смертельна туга.

Біля неї  сиділо троє:   Славута, його  кухарка та  Самуїл. Усі були  похмурі, стривожені. В той  час,  коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове  лихо:  заболіло раптом у грудях,   запекло вогнем, її  всю   охопив жар, і  горить вона в ньому ось  уже  який день. А сю  ніч  їй стало зовсім зле:  почала  задихатися, кидатися в ліжку, не  знаходячи ні на  хвилинку спокою. Спечені вуста  безперервно шепотіли:

— Жданку, пити!  Жданку, де ж ти?  Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс  гаряче питво, і Текля напоїла її з  чашки  відваром липового  цвіту, малини  та  ромашки, а Славута натер лоєм груди  та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста,  замішаного на гірчиці, меду,  ріпаковій олії  та настоях якихось тільки йому  відомих корінців та трав.  Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у  холодній воді, і  той  рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на  стілець. Самуїл присів біля  нього.

— Ну  що?  — запитав одними губами.

— Погано, — зітхнув боярин. — Якщо до  ранку не  полегшає, то треба  кликати попа... Бідна дівчина! Така  молода, гарна — і...

Славута провів  долонею  по  очах, мовби зігнав з  них невидимі сльози. Йому й  справді було  шкода цього молодого  життя, що,  не  встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів’янути.

Скільки пам’ятає себе, він  гостро відчував чужий біль  і чуже  горе.  Коли був  приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то  швидко прив’язався до  нього, полюбив, як  брата, і його  прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як  свої  власні. Коли, бувало, княжича за  пустування карали паском, він  підставляв під пасок свою  руку  або  брав його  провину на  себе.  А коли на  стайні лупцювали за  якунебудь провину холопа, то теж кидався на його  захист, хоча йому  за це  не  раз  перепадало.

Пізніше він  навчився виходжувати під  час  хвороб своїх дітей  і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про  колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев’язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... І ніколи не  робив різниці між  князем і смердом, між  боярином і закупом. Для  нього всі  вони були  людьми, і коли ставив кого  на  ноги, почував себе  щасливим.

Не  поставив на ноги лише двох своїх  найдорожчих, найрідніших — жону   і  єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ  тому  від  такої ж  гарячки, від  якої  тане  Любава. А сина, двадцятип’ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на  носилках, між  кіньми, з-під Лубна, що  над  Сулою, з  половецькою  стрілою у грудях... Два  тижні боровся тоді Славута за його  життя, всі  свої  знахарські знання приклав, усі  мазі  та  відвари використав, закликав усіх  лікарів, що славилися в окрузі  умінням лікувати, — і гречинів, і венеційців,  і німців, і іудеїв, і своїх.  Нічого не  допомогло. Ніхто не врятував йому  сина. Згас, мов  свічка воскова, залишивши по  собі  в батьковому серці невигойну рану.