Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
— А зараз як? — спитав різко, намагаючись приховати хвилювання за долю дочки.
— Зараз краще. Але лікар каже, що їй не можна вставати… — Жінка завагалася і замовкла. Нарешті глянула йому в очі і сказала: — Півгодини тому знов приходив лікар. Звичайно, спитав про тебе, і я відповіла, що ти ще спиш…
Рохеліо, звівшись на лікоть, курив і дивився на неї глузливо й погрозливо. Затягнувшись димом, мовив:
— Ти вже довела, як завжди, що турбуєшся про сім'ю… Візьміть і висушіть мій одяг, — нараз звернувся до неї на «ви», як звичайно робив, коли волів, щоб його слухалися без заперечень. — Було б краще, аби ви поклопоталися про це ще перед тим, як правити теревені з брехунами цілого кварталу.
Коли гнівався, він розмовляв з дружиною, як із служницею, підкреслюючи свою зверхність. Адже він виявив ласку, одружившись із нею після того, як прижив їй дитину. Флорінда за логікою затурканої з дитинства жінки-простолюдки погоджувалася з такою роллю і знала своє місце. Жорстоке поводження чоловіка виробило в ній покірність робочої тварини.
Вона почервоніла, мовчки зібрала одяг і поклала на зігнуту руку. Уже з порога запобігливо обізвалася:
— Скажеш, коли принести сніданок.
Рохеліо, виливши свій гнів, глянув на Флорінду, і йому стало боляче від докорів сумління. В тридцять шість років вона перетворилася на худу, нещасну бабу, яка жила тільки для дочки й для нього. Її потворність, що весь час нагадувала йому про те, яку вія зробив дурницю, одружившись із нею, сьогодні вразила його по-іншому, розбудивши співчуття до цієї горопашної, котра всього зреклась. У хвилини каяття він казав собі, що якби люди не кепкували, що він має таку дружину, він був би щасливий і турбувався про неї, хоч, звичайно, не покинув би й Тересу та інших жіночок, з якими кохався.
Разом із легким жалем в його серці негадано ожила батьківська ласка. Коли Флорінда вийшла, він скочив з ліжка з твердим наміром спокутувати свій гріх і весь день просидіти коло нещасної хворої дочки, яка його обожнювала. Швидко надягнув штани, чисту сорочку і піджак з китайського шовку, потім звично змочив і розчесав перед дзеркалом рудуваті вуса.
Дівчинка лежала на спині, широко розплющивши очі. Вона радісно скрикнула і, схопивши батькову руку, рвучко притисла її до щоки:
— Татунечку мій! Ти прийшов!
— Так, ясочко, я буду коло тебе, скільки ти схочеш.
Обіцяв він од щирого серця. Глянув на миле худеньке личко дівчинки й мало не розплакався. Блакитноока, русява й ніжна Ліліна лежала в подушках, немов янголятко. Слабе й скарлючене тіло було майже непомітне під простирадлом. Рохеліо гладив доччине чоло і лагідно ворушив на подушці пасма русявого волосся. З розпачем питав себе, як могла народитися така квола істота. Дівчинка не зводила з нього завороженого погляду — ніяк не могла надивитися на батька.
— Тату, як мені було погано вночі! Думала, що вже не побачу тебе!
— Скоро ти одужаєш, доню… Але зараз не розмовляй, не хвилюйся, бо знову йтиме кров…
Він сидів у головах ліжка, мов терпляча доглядальниця, коли до кімнати зайшла Флорінда. Добросерда жінка усміхнулась, глянувши на чоловіка і помітивши, як сяє від щастя доччине обличчя. Цього їй було досить, аби відчути себе щасливою. Вибачливо глянула на нього і сказала:
— Ходімо снідати. Потім повернешся до Ліліни.
Так, іди, тату.
Снідав Рохеліо сам, бо Флорінда, яка куховарила і поралася вдома (не було змоги найняти служницю), попоїла раніш на кухні. Дружина поставила перед ним тарілку тихо, майже з побожною шаною, яку в ній завжди викликав цей чоловік, за котрого колись, не вірячи своєму щастю, вона вийшла заміж. Їй навіть подобалось грати таку принизливу роль, ховатися, коли приходили друзі Рохеліо, і пробувати весь час на кухні, яка стала її улюбленим притулком. Коли вона побачила, як чоловік пестить дочку і як сяє од щастя обличчя хворої, весь її смуток розвіявся, мов від чарів. Вона, як і всі, знала про зв'язок чоловіка з Тересою, але не ревнувала, навпаки — співчувала обманутій нещасній жінці, яка пожертвувала задля нього дівочою честю, а отже, і своїм майбутнім.
Рохеліо вважав природним, що дружина була йому за служницю, шанобливо догоджала, годувала смачними стравами: адже він зробив їй неабияку ласку, повівши до вінця. Час від часу він виявляв невдоволення їжею, яку вона готувала, і тоді Флорінда журилася. Зате коли йому щось подобалось і він її хвалив, бідолашна жінка сповнювалася гордістю і сприймала це як нагороду. Сьогодні Рохеліо був заклопотаний приїздом Тереси, хворобою Ліліни і думками про свої невдачі. Він не лаявся, як завжди, коли доводилося їсти в «цьому свинюшнику». Швидко проковтнув сніданок, машинально випив каву і, сказавши дружині, щоб принесла ранкову газету, знову пішов дочки.