Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Дружина Рохеліо сліпо наслідувала свекруху, дивилась на світ її очима й не мала власної думки в домі, до якого ввійшла тільки з її ласки. А тим часом добра бабуся марніла на очах, підточена таємним стражданням від невдач сина, якого вона примусила одружитись, та болем од страшного гріха, що його він вчинив, завівши коханку й приживши з нею незаконних дітей. І десь через рік після народження другого сина Рохеліо на благородне обличчя цієї страдниці впала тінь смерті. Вона злягла і за кілька тижнів згасла так само тихо й спокійно, як і жила.
Рохеліо трохи поплакав за матір'ю і незабаром знову подався на свою плантацію. Але він і сам уже стомився грати цю дурну комедію. І ось одного дня, зустрічаючи своє тридцятиріччя, виразно усвідомив, що остаточно збанкрутував і що його шкіра давно втратила звабливу свіжість, якою він так пишався замолоду. Він прокляв агрономію, поспішно згорнув свої справи і, підшукавши для Тереси нове помешкання, повернувся з нею до міста. Мав намір удатися в політику, сподіваючись у такий спосіб за короткий час вернути все, що втратив. Відтоді він почав ділити ночі між двома жінками. Уже не залишався на кілька днів по черзі в кожному домі, бо не міг посилатися на далеку дорогу. Гаяв надвечірні години, блукаючи по місту, а потім ішов до коханки. Невдовзі після півночі Тереса будила його, і він біг до найнятого на місяць автомобіля, що чекав на нього й відвозив додому. Покидав одне тепле ліжко, щоб лягти в друге. Попервах почувався трохи ніяково, потім звик.
Тим часом його дедалі дужче душила грошова скрута, і скоро він опинився на грані катастрофи. Щоб хоч трохи поправити становище, Рохеліо спродав усю маєтність і далі вів розгульне життя. У політиці він домігся не більшого успіху, ніж перед тим у сільському господарстві, й протягом року втратив усі ілюзії щодо своєї кар'єри на цьому терені. Не раз заводив мову про те, що Тереса повинна зажадати від брата свою половину спадщини, — йому давно вже кортіло прибрати до рук ті гроші, і він жив таємною надією, що зрештою йому таки дістанеться її багатство. Але Тереса розвіяла й цю його ілюзію.
— Не діжде мій брат такої радості. Ніколи я не скажу, що мені щось потрібне з його дому, — рішуче заявила вона.
— Але те, що твоє…
— Я не маю нічого й нікого, окрім тебе… поки ти не розлюбиш мене…
Рохеліо добре знав ціну отому «ніколи», що його почув із уст коханки. Вій більше не наполягав, але в душі затаїв образу. Вважав, що віддав свої найкращі молоді роки, щоб зробити людям добро, а тепер, мовляв, вони не хочуть віддячити йому тим самим. Він самовдоволено думав про те, що ні його дружина, ні Тереса ще не бачили злиднів, і водночас боявся, що коли вони взнають правду, то впадуть у розпач. Одначе Тереса, не згадуючи й словом про брата, радила жити ощадливіше і казала, що, коли буде потрібно, вона піде працювати.
— Але якби ти захотіла, то змогла б… — несміливо натякав він.
— Ні! Не можу. Це моя єдина примха.
На її красивому чолі пролягла вперта зморшка, а голос звучав твердо й гордовито. І таке чи приблизно таке повторювалось уже не один раз.
Тепер усі вже знали про невдачі Рохеліо, хоч як він намагався приховати свою бідність. Його слава романтичного героя давно минулася, і принизлива роль жалюгідного невдахи завдавала йому ще більших страждань. Проте він і досі зберігав вигляд самовпевненого й елегантного улюбленця долі, в нього, як і раніш, гонористо блищали очі й хвацько стовбурчились рудуваті вуса. Він почав грати, але майже завжди програвав, бо, як казали його приятелі, не вмів цінувати гроші. Разом з розпукою в його душі зростала ненависть до міста, яке було свідком його поразки.
Коли спливла остання сотня песо, Рохеліо плакав, як дитина, поривався накласти на себе руки (хоч то й була чистісінька комедія), кидався між дружиною та коханкою, просив пробачення, каявся, називав себе клятим дурнем і кожній присягався, що відтепер житиме тільки з нею. Щоб утішити його, дружина показала схованку, в якій зберігала сякі-такі заощадження, і Рохеліо одразу ожив. Він уже шкодував, що дочасно признався в своєму банкрутстві, і вважав, що тепер йому випала нагода ще раз спробувати щастя. Він погодився переїхати до Гавани, — всі казали, що в столиці набагато легше жити, — і не минуло місяця, як був уже там. Продав будинок у передмісті Гавани, який за три роки перед тим дружина дістала в спадщину від тітки, й приготував квартиру для сім'ї. Тереса з дітьми, й Домінгою залишилася в Сантьяго і з тривогою чекала своєї черги.