Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
І ще одну новину принесло повідомлення Абаля з Києва. Дуже неприємну, про яку не годиться думати в хвилини ранкової розмови з Аллахом. Але проігнорувати яку неможливо.
Сонце піднімалося все вище, припікаючи шейха Омара аль-Бакра, але він сидів на килимку нездвигно, дивуючи охорону, бо в цей час вождь джихаду зазвичай заслухував доповіді директора Управління розвідки Расифа Алі й начальника генерального штабу, генерала армії Мохамад-бека, після чого розпочинав дискусії з улюбленим радником з релігійних питань Нурдином Асамбаєм.
Охоронці, серед яких переважали дагестанські борщ-ваххабіти, не знали, що шейх у цю хвилину розмовляє з Аллахом, дякує йому за щастя кохання і щастя помсти — ці два найсильніші почуття в житті людини. Аллах нічого йому не відповів на ці думки, що линули з потаємних куточків Омарової душі. Але раптом шейх почув ніжну, призабуту ним мелодію, яку надовго заглушили вибухи ракет, автоматні черги й зойки поранених, умираючих друзів Омара. Мелодія з’явилася здалеку, була спочатку тиха, наче подув каспійського вітерця, що пройшовся по схилах квітучих о цій порі року гір: це був травень, місяць солов'їв, і мелодія кохання, як і коротке цвітіння трав, була ніжно-щемлива, але Омар знав, що йому прислав її в подарунок Аллах, бо ніхто інший, крім Нього, не знав цієї таємниці: це була мелодія Шуберта «Нічна серенада», і Омар колись грав її на фортепіано і співав — хоча як міг правовірний мусульманин, шейх і хаджі співати пісню якогось німецького християнина, як міг захоплюватися цими солодкими звуками, як міг вимовляти німецькі слова палкого німецького кохання:
Але тільки ця солодка мелодія, тільки ці цнотливі слова спадали йому на пам’ять, коли згадував свою любу, свою Вогненну Квітку, яку кохав понад усе — над усіх своїх дружин, усіх жінок свого гарему, усіх зустрінутих колись дівчат.
Згадав порожні, напівзруйновані під час Третьої та Четвертої глобальних воєн печери укріпрайону Тора-Бора, де залишки його бригади імені мученика Бен-Ладена переховувалися від дронів і гелікоптерів хрестоносців, що прийшли з війною в ході Четвертого Глобального хрестового походу в ці священні гори Афганістану.
Бригада Омара була знекровлена в нерівних боях із невірними; залишалося всього кілька бійців, закінчувалися боєприпаси й медикаменти. У кількох метрах від Омара вибухнув дрон-кілер, запрограмований на запах шейха — запах немитого, заюшеного солоним потом тіла. І хоча на Омарі була американська каска й бронежилет, невеличкий і отруйний осколок, завбільшки з кіготь гірського сапсана, вп’явся в праве око шейха, яке почало витікати; отрута надходила просто в мозок Омара, затьмарюючи свідомість і породжуючи кошмарні видіння. І тоді Вогненна Квітка, його ніжна горда Наргиз кинулася висмоктувати отруту з ока, вилизувати рану, вона витягла осколок і очистила очну яму. Цілющий доторк її вуст, схожий на ніжний поцілунок, урятував життя шейху. Відлежуючись у темряві печери (батарейки розрядилися, а свічок у них не було), залишений наодинці з Наргиз (останні моджахеди пішли від них на пошуки інших загонів), Омар спізнав інші дотики і поцілунки дівчини, яка пішла воювати з хрестоносцями, аби відомстити їм за смерть свого чоловіка — професора історії ісламу Дамаського університету, вбитого бойовиками християнської організації «Воїни світла».
Так пролежали вони вдвох у печері два місяці, бо знайшли стару комору із запасами харчів і води — ще з часів Першого хрестового походу на початку століття — і це був найщасливіший час у житті Омара, хоча його оточувала суцільна темрява; тільки наближення Наргиз — кислуватий запах її тічки — приносило йому світло, завдяки якому він бачив її обличчя; йому здавалося, що й до правого ока повернувся зір, хоча око було втрачено назавжди. Навіть у темряві Наргиз соромилася оголюватись перед ним; він пізнавав її тіло руками, які замінили йому очі. Саме тоді, у непроглядній печерній темряві, в його серці звучала серенада Шуберта, гімн ночі й кохання; Омарові здавалося, що ця музика написана тільки для нього й Наргиз; він не міг повірити, що ці роботизовані потвори в чорних гермошоломах, які знищували правовірних на афганській землі, можуть також слухати Шуберта і любити цю музику.
Коли вони вийшли з печери в гори, на землі панувала Велика Темрява, яку він не помітив, бо велика темрява печер ще довго панувала в його очах. Шейх прокинувся від спогадів про Вогненну Квітку, зі здивуванням зрозумівши, що сонце піднялося досить високо і що він все ще сидить на березі моря, нічого не роблячи, викликаючи здивування і неспокій його штабу.